Вона любить людей і подорожі, а всі її кардинальні зміни починалися з думки: «було б круто». Книга, кава, сонце і тиша – це те, що її заспокоює. Саме так вона перезавантажується, щоб з новими силами крокувати життєвими стежками та реформувати світ медіа та комунікації.
Алла Собко народилася в багатодітній сім’ї у місті Городок. У дитинстві мріяла стати лікарем або продавцем – лише тому, що білий халат ідеально пасував до її чорного волосся. Врешті-решт вона стала медійницею, але у юності таки встигла попрацювати продавчинею солодощів. Від тоді майже не їсть цукерок, лише зрідка смакує гірким чорним шоколадом.
Похмурий осінній вечір. Ллє сильний дощ. Алла вийшла з фотостудії, де працює і вже пройшла частину дороги додому. Раптом згадала, що їй призначили зустріч. Вона повернулася й попрямувала до Інституту богословських наук, що розташований у центральній частині Городка. Там на ґанку сидить священник із широкими бровами, помітною сивиною та привітною усмішкою. Він чекає на дівчину вже близько години.
– Заходьте, я дуже радий вас бачити, – сказав він і дівчину здивувало, що в його голосі та погляді не було й натяку на роздратування через запізнення. Вже через місяць Алла сиділа в одній з аудиторій інституту та нотувала лекції з суспільної комунікації у зошит.
– До третього курсу я була чемною студенткою. Хоча не всі предмети мені сприймалися легко. Важко давалися ті, які викладали польською мовою. А на лекціях філософії та метафізики я розгадувала кросворди й жартома казала: «Якщо ректор за мене, то хто проти мене?», – пригадує Алла.
У 2009 році дівчина захистила свою першу наукову роботу та здобула ступінь магістра. Та у 2013 році Алла Собко знову стала студенткою. Цього разу Національної академії Державної прикордонної служби України. Спеціальність «Правоохоронна діяльність» вона здобула не для того, щоб працювати у системі права, а щоб використовувати отримані знання в основній діяльності – журналістиці. Професійний шлях Алли розпочався з місцевого медіа – Городоцького телерадіопресцентру ще під час навчання на третьому курсі в Інституті богословських наук. Працювала спецкореспонденткою.
– Городоцьке медіа для мене стало професійною основою для роботи в подальшому. Чотири роки я виконувала обов’язки як журналіста, так і оператора. Я шукала теми для сюжетів, писала тексти, знімала сюжети та монтувала їх. А ще працювала із рекламодавцями. Тобто була мультимедійним універсальним солдатом. І таким чином навчилася основ всього, що в майбутньому розвивала і завдяки чому досягла успіхів у медіа, – пригадує городоччанка.
Після Городка на запрошення Алла майже рік працювала в Івано-Франківську, робила телепрограми, і мріяла про подорож за кордон.
– У ті роки це задоволення було не з дешевих для моєї сім’ї й одного разу я подумала, що було б круто поїхати за кордон по роботі. З часом моя мрія здійснилася. Зі слів «було б круто» розпочалася професійна діяльність у хмельницькому медіа та стажування на польському телебаченні. Коли я щиро чогось прагну і кажу, що «було б круто, як би так було», то з часом мої бажання стають реальністю, – відмічає журналістка.
Понад 10 років свого життя вона присвятила роботі у медіакорпорації «Є». Згодом була радницею з питань комунікацій Програми «ULEAD з Європою» у Хмельницькій області, паралельно дописуючи новини на сайт «Є». Тоді в медіа доводилося писати на політичні та соціальні теми, хоча її любов – репортажі про людей.
– Бувало так, що вранці я робила нариси про людей, в обід писала про ДТП, а у вечері робила репортаж про мистецтвознавців. Журналіст – це людина, яка знає щось про все, або все про щось, – відмічає медійниця.
За три дні до повномасштабної війни Алла вкотре попрощалася з редакцією і думала, що остаточно, не підозрюючи, що знову повернеться туди за декілька днів. Зараз вона працює комунікаційницею у БФ «Карітас Хмельницький УГКЦ». Із початком повномасштабної війни Алла Собко, як і більшість українців стала волонтеркою. Водночас писала про полеглих Героїв, щоб їхні історії не були забуті.
– У перші дні повномасштабної війни з інформацією було важко. Ніхто з нас не мав досвіду жити і працювати у часи війни. Військові дуже обережно та обмежено надавали інформацію про загиблих, а журналістам потрібні були деталі. Ми всі вчилися жити у новій реальності. Я вже мала досвід написання текстів про прощання з воїнами після Майдану, тому стала своєрідним містком між військовими та журналістами, – розповідає Алла.
Перші поховання у Хмельницькому відбулися 2 березня. З того часу і до кінця 2022 року вона не пропустила жодного прощання. Інформацію про дату, місце та час прощальних церемоній повідомляла колегам через чат міської ради.
– Це була волонтерська робота, – зазначає медійниця. – Я відчувала відповідальність за те, щоб родини загиблих отримували належну підтримку і щоб їхні історії були почуті. Хоча ситуації були дуже різні.
З часом ця волонтерська робота стала для Алли рутиною і це її лякало. Вона ходила на прощання з воїнами, як на роботу. Вже не було емоцій, не було жалю, лиш іноді пробивало на сльози, коли бачила дітей біля труни.
– Я зрозуміла, що емоційно просто знищуюся, черствію і лише зараз я усвідомлюю на якому емоційному дні тоді була. Згодом я почала все менше з’являтися на прощаннях, але й далі повідомляла колегам дату, час та місце прощання. У листопаді 2024 року передала цю важливу місію іншим людям, – відмічає волонтерка.
Війна змусила Аллу переосмислити життя і почистити своє оточення. Багато малознайомих людей стали для неї близькими, а близькі – далекими.
“Люблю людей, які вміють говорити та слухати й з повагою ставляться до «інакшості”.
– У стресі ми діємо по-різному. Із трьох реакцій «бий, біжи, замри» я біжу. А потім, коли все вляглося, от тоді я виплакую весь стрес. На початку війни у когось була паніка, хтось закрився в собі. В мене були подруги і ми трималися всі разом, ночували разом, працювали, волонтерили. В якийсь момент я чітко зрозуміла: всі люди зараз дуже напружені й ніби ходять з оголеними нервами. Тому поставила собі за мету максимально уникати конфліктів, просто навчилася змовчати, не реагувати різко. Для мене взагалі важливо усі ситуації проговорювати, бо дорослі люди в розмові мають вирішувати всі незрозумілі ситуації. Щирість та людяність, то найбільша цінність в людині. Люблю людей, які вміють говорити та слухати й з повагою ставляться до «інакшості». Це важливо, – наголошує городоччанка.
Алла найбільше любить працювати серед людей. Вона бере ноутбук, сідає за дальнім столиком у кав’ярні і перетворює натхнення на нові проєкти, тексти про людей або якісно виконану рутинну роботу. Мріє про Перемогу та про те, що вся її велика родина, розкидана по світу, одного дня зібралася в Городку, у батьків на святкування.
Алла Собко, випускниця Інституту богословських наук
ДЖЕРЕЛО: Часопис Інституту богословських наук Непорочної Діви Марії, IMMACULATA 5.