Вона приєдналася до згромадження Гонораток, хоч мріяла про габіт. Проте саме там її талант розкрився по-новому – дівчина навчилася грати на фортепіано й стала органісткою, не маючи музичної освіти. Її історія – це шлях віри, наполегливості та духовного служіння, яке надихає.
Місто Шаргород Вінницької області. 44 роки тому тут народилася двійня. Дівчаток батьки назвали Любов’ю та Вірою. Вони зростали у багатодітній родині, де виховувалося 13 дітей. Прикладом віри для них завжди були мати та бабуся. Малою Любов Кушнір полюбляла спиратися старенькій на коліна і дивитися в очі, коли та читала історії святих зі своєї товстої книги. А мати вчила дівчаток та їхніх братиків і сестричок робити іспит сумління.
– Вона садила нас в коло і дуже ретельно пояснювала кожен гріх, кажучи, що під час сповіді в першу чергу потрібно визнавати важкі гріхи. Ті, про які нам соромно говорити. А не шукати священника, який нас не знає, як часто робила я. Правду кажуть, що перша катехизична лавка для дитини – це мамині коліна, – відмічає монахиня.
До слова, катехиза була улюбленим уроком дівчинки. Вона із задоволенням відвідувала ці заняття й дуже сердилася, коли батько інколи її на них не пускав.
– Він не ходив з нами до храму, молився вдома, і тепер я розумію чому. Коли ми приходили зі Служби, то завжди сварилися між собою. А тато дивився на нас і казав: «Діти, ви ж до храму ходили. Чому ви так поводитесь?». На жаль, тоді ми були для батька поганим прикладом віри і навпаки віддаляли його від Бога. Він казав, що почне ходити до храму, якщо ми змінимося. Але ми були дітьми і продовжували бешкетувати, – пригадує пані Любов і зазначає, що не лише батьки дітей, а й діти батьків можуть навернути.
Над покликанням до монашого життя дівчина почала серйозно задумуватися в одинадцятому класі. Але пророчі слова промовила в шостому, коли її старша сестра пішли в монастир. Тоді один з братів запитав двійняток: «А ви, коли виростите, теж підете туди, куди пішла сестра?». Дівчатка сказали: «Так». З часом Віра передумала і створила власну сім’ю, а Любов, коли уявляла себе в шлюбі, відчувала, що це не її і все частіше задумувалася над покликанням до монашого життя.
– Потім я довго обирала згромадження, в якому хотіла б служити. Всі думали, що я піду до згромадження Малих сестер Непорочного Серця Марії, де були дві мої сестри та дві тітки, але я мріяла носити габіт і працювати з дітьми з особливими потребами, – пригадує жінка. – Адже одного разу я стала свідком того, як підлітки насміхалися з дівчинки з інвалідністю. Вона ж просто стояла і дивилася в далечінь, не маючи змоги себе захистити. Ця ситуація дуже мене вразила.
Остаточне рішення дівчина прийняла під час реколекцій для дівчат,які організовували сестри для розпізнання покликання. Там було багато учасниць, але лише одна на початку поставила мету – знайти Божу волю.
– Врешті-решт, у 19-річному віці, я все ж вирішила піти до Гонораток, які не носять монашого вбрання. Хоча довго боролася з цією думкою, – зауважує монахиня. Два роки новіціату вона проходила у Бердичеві, де отримала ім’я Ріта. А ще там вона навчилася грати на фортепіано.
– До того часу я не мала музичної освіти, але вся моя родина співоча. Пам’ятаю, коли мені було дев’ять років, я була на Службі за участі дітей. Там сестра-монахиня шукала охочих заспівати псалом. Я хотіла, але соромилася. Коли розповіла про це мамі, вона сказала, що якщо мені в храмі пропонують читати Слово Боже чи співати псалом, а я відмовляюся, то Бог забере у мене талант і віддасть комусь іншому. Я це запам’ятала. І пізніше, коли сестра питала, хто хоче співати, я завжди піднімала руку. Так я переборола свій страх і тепер завжди йду вперед, – розповідає сестра Ріта Кушнір.
Вчитися музиці практично з нуля їй було складно. Проте вже через два роки вона працювала органісткою та керувала хором. Водночас вона усвідомлювала, що для професійної діяльності потрібно здобути відповідну освіту.
– Коли побачила оголошення про набір студентів до Інституту богословських наук на спеціалізацію сакральної музики, яку згодом переформатували у Школу, я зрозуміла, що це – знак і я повинна там навчатися, – ділиться сестра Ріта.
Разом з іншими сестрами зі свого згромадження монахиня навчалася в Інституті шість років та стала однією із перших випускниць Школи Сакральної музики у Городку. Там вона здобула спеціалізацію кантора, органіста та регента.
– Для мене це були духовні реколекції та гарно проведений час, який я згадую з посмішкою. Під час навчання я справді відпочивала душею. Особливо це відчувалося під час Мес латинською мовою з григоріанським співом – це був божественний спів, наповнений любов’ю та радістю. Сьогодні я кажу своїм хористам: «Коли ви співаєте якусь пісню, намагайтеся виконувати її з посмішкою. Якщо співати з насупленим виглядом, то і звучання буде відповідним. А літургійний спів має звучати достойно», – вважає сестра Ріта, яка нині служить у парафії Святої Анни в Полонному на Хмельниччині.