Високий, на перший погляд, суворий священник в окулярах та з гітарою у руках. Його першою катехиткою була бабуся, а в семінарію він пішов навчатися через парі, яке уклав зі священником. Потім було навчання у Польщі, а не в Римі, про який він мріяв, і довга боротьба з самим собою, яка триває досі.
Сергій Хитрий народився і зростав у Хмельницькому. В дитинстві був дуже енергійним, багато часу проводив на вулиці з ровесниками, грав у футбол та займався різними видами боротьби.
До храму почав ходити в підлітковому віці з бабусею. Саме вона прищепила йому любов до Бога і готувала до таїнств Покаяння та Євхаристії. Одного разу юного Сергія запросили на зустріч молоді, яка відбувалася при парафії Христа Царя Всесвіту у Хмельницькому. Як виявилося, туди ходило ще двоє його однокласників, тож було вже не так нудно, як уявляв собі хлопець.
‒ Це був пророчий день. Адже під час зустрічі священник щось розповідав про покликання і постійно дивився на мене. Але говорив польською, тому я майже нічого не розумів. А потім він пішов до о. Чеслава Шиманського, настоятеля парафії, й сказав: «Там сидить один хлопець, який точно має стати священником», ‒ пригадує о. Сергій.
З часом він подружився з хлопцями та дівчатами парафіяльної спільноти і вони проводили багато часу разом. Місцем їхніх зустрічей завжди була капличка. Храм тоді ще був у проєкті.
‒ Пізніше я навчився грати на гітарі й створював музичний супровід Літургії для дітей та молоді. Я страшенно любив музику. Спершу слухав її на старих платівках, потім по телевізору. У 90-х роках якраз почала відроджуватися українська поп- та рок-музика. І я дуже любив її, ‒ розповідає священник.
Сергій був звичайним юнаком. Закохувався, вів активний спосіб життя, навіть не задумувався над своїм покликанням і точно не уявляв себе в сутані. Закінчивши школу, проходив строкову службу в ракетних військах стратегічного призначення, які раніше обслуговували ядерні ракети. Спершу служив на Одещині, потім ‒ у рідному Хмельницькому.
Після військової служби повернувся до спільноти молоді й продовжив служіння в парафії. Грав під час Літургії й був аніматором молодіжних груп, аж поки в парафію не прийшов о. Юрій Блазина.
‒ Він теж вирішив, що я повинен бути священником і постійно розповідав мені про семінарію. Одного разу ми уклали парі: я сказав, що якщо мене приймуть до семінарії, то я буду навчатися, якщо ні, то він дасть мені спокій і ми більше не повертатимемося до цієї розмови. Це був жовтень чи листопад 1998 року, і я був переконаний, що посеред року мене ніхто не прийме на навчання. Але, як виявилося, єпископ Ян Ольшанський приймав усіх і завжди. Так я став семінаристом, ‒ сміється священник.
Хоча, пригадує о. Сергій, коли він приїхав у семінарію вперше, вона йому дуже не сподобалася. Це було за два роки до вступу. Тоді юнак приїхав до Городка на реколекції й на прохання сестер, яких дуже поважав, залишився на зустрічі з міністрантами.
‒ Мені там страшно не сподобалося. Це була «нудотина» ще та. Там було зовсім не цікаво. А клерики були наче не від світу цього. Вже надто побожні. І мені, хлопцю, який любить двіж, це місце не припало до душі. Але Бог – ще той Жартівник. Через два роки я почав там навчатися, ‒ розповідає священник.
І вже тоді семінарійне життя видалося 22-річному клерику не таким вже й нудним. На диво, йому подобалося все ‒ розпорядок дня, лекції, духовна література, яку за межами семінарії важко було знайти. А ще в о. Сергія були хороші наставники. Серед інших, ексректор Інституту та Семінарії о. Віктор Білоус.
‒ У семінарії я відразу залучився в душпастирську діяльність. Їздив у дитячий будинок-інтернат, яким опікувалися семінаристи, і став учасником музичного гурту, який лише починав зароджуватися. Ми писали музику та слова до пісень і їздили з ними по парафіях, презентуючи семінарію, ‒ пригадує о. Сергій Хитрий.
Труднощі у нього виникали лише з польською мовою, якою викладали професори з Польщі. Це семінаристам не дуже подобалося. У своїй країні вони хотіли вчитися рідною мовою. Та, на жаль, такої змоги не мали через брак українських викладачів. Наступні роки семінарійного життя для Сергія були не такими яскравими. Він не любив рамок, у яких був змушений жити. Приходили кризи віри, закоханості… Час від часу виникали суперечки з семінаристами, кожен з яких мав свій бекґраунд.
‒ Пам’ятаю, як колись мені казав вже святої пам’яті о. Павло Дідора, а тоді ще семінарист: «Ти тут побачиш багато різних речей, але не зневірюйся. Тому що семінарія ‒ це великий інкубатор в якому ми дозріваємо». І дозрівали ми по-різному й бачили, що в Церкві не все так ідеально, як би хотілося. Є людський фактор, який відіграє дуже велику роль. Але він не вбив у мені бажання стати священником, ‒ зауважує о. Сергій.
Перед дияконськими свяченнями він проходив річну практику у Вінниці, де займався катехизацією дітей, молоді та дорослих. Після дияконських свячень багато охрестив дітей і благословив шлюбів. А ставши священником, рік працював у санктуарії Матері Божої Летичівської.
‒ Там у мене був перший священницький досвід. Ця парафія мала 8 чи 10 доїзних сіл, де я відправляв Служби Божі, сповідав людей, проголошував проповіді та катехизував. А ще я налагодив роботу з міністрантами, яких у Летичеві було дуже мало, і служили вони не систематично. У цьому мені допомогла любов до футболу. Я кликав їх на гру, здобував довіру, а потім заохочував до служіння.
Ще одним досягненням священник вважає приготування до шлюбу восьми пар, серед яких були й православні віряни. Згодом о. Сергій планував заснувати спільноту «Домашня Церква», але не встиг. Єпископ вирішив відправити його на навчання до Польщі, в Люблінський католицький університет на богословський факультет, секцію катехитики.
Ця новина йому не надто сподобалася, оскільки молодий священник хотів навчатися у Римі, як і більшість його друзів. Та змирився з рішенням єпископа і поїхав до сусідньої країни. Там він знову стикнувся з польською мовою і незрозумілою науковою термінологією.
‒ Через два місяці я адаптувався і вже було легше. Навчання було цікавим. Я зрозумів, що катехизація ‒ це не лише гра на гітарі, а дисципліна, яка має серйозне наукове підґрунтя, ‒ зауважив священник.
У Польщі він навчався п’ять років. Повернувшись, певний час був на заміні у храмі в Ярмолинцях, а потім став працювати викладачем в Інституті богословських наук у Городку, проректором якого став згодом.
Роботу розпочав разом з давнім другом о. Віктором Білоусом зі складання програми, катехитичних матеріалів і господарчих справ, адже будівля інституту доволі стара і там постійно щось ламалося. У вересні, коли мала роз- початися сесія, не було укладено домовленостей з викладачами, тож лекції викладав ректор о. Віктор Білоус та тоді ще просто викладач о. Сергій Хитрий.
‒ Це був 2012 рік. Я пам’ятаю цю сесію. Викладав тоді історію катехизи. Для мене це був дуже цікавий досвід. Я викладав жваво, адже є людиною експресивною. Ходив по аудиторії, жестикулював і жартував. Тож на моїх лекціях важко було заснути. Коли сесія завершилася, ми з о. Віктором пішли до каплиці й нарешті видихнули з полегшенням. Ми були втомлені, але щасливі. «Нам це вдалося», ‒ казали ми, а потім довго молилися і дякували Богу за пережитий тиждень, ‒ пригадує о. Сергій.
Сьогодні священник найбільше пишається тим, що йому вдалося відредагувати усі катехитичні зошити й методичні посібники, які колись створив перший ректор вишу о. Андрій Мацьонг. На сьогодні це єдина катехитична програма Римо-Католицької Церкви в Україні, затверджена єпископатом. А ще о. Сергій відновив практичні заняття студентів та семінаристів, у яких священник також викладає катехитичні дисципліни. Практику молоді люди проходили у храмі святого Станіслава у Городку, а також у храмі Святого Йосифа на Мархлівці.
‒ Навчаючи студентів і семінаристів, я передусім хочу, щоб вони любили катехизувати. Адже робота, яку виконуєш з любов’ю, приносить щедрі плоди, і це особливо важливо для катехитів, які формують християн, ‒ зауважує священник і додає, що багато чого він вчиться й у своїх студентів, зокрема всього, що стосується сучасних технологій.
‒ Планую зробити свою катехитичну програму для дітей, молоді та дорослих. Над цим вже працюю і до праці хочу долучити й студентів. Щоб це були не просто книги та зошити, а щоб вони були оцифровані, сучасні та цікаві. Тож думаю, скоро катехизація в Україні стане більш промовистою для сучасної людини, ‒ запевняє священник.
Зараз він працює в тандемі з докторкою богословських наук пані Іриною Сашко. Готує розклад лекцій, дбає про дисципліну в інституті, відповідає за формацію третіх четвертих курсів та виконує роль духовного отця для студентів. Хоча з ними намагається бути суворим та вимогливим, особливо коли бачить їхню байдужість до навчання. А найбільше йому подобається викладати та проголошувати проповіді.
‒ Я люблю працювати з людьми. На лекціях намагаюся передавати їм знання, а під час Служби Божої ‒ формувати духовно. Найбільша винагорода для мене ‒ бачити, як люди переживають «метаною», тобто навернення, і змінюються на краще, ‒ зізнається о. Сергій.
ДЖЕРЕЛО: Часопис Інституту богословських наук Непорочної Діви Марії, IMMACULATA 5.