Багато мислителів різних часів у своїх творах спонукали читатчів до філософії. Серед них можемо згадати Платона, Арістотеля, Ціцерона, Сенеку, Боеція, Йоана Скота Еріугену, Фому Аквінського та ін.
Платон в діалозі Театет писав: «Це твоє почуття, а саме – подив, найбільше підходить для філософа. Немає бо іншого початку філософії, окрім цього». Філософія бере початок зі здивування над красою і гармонією світу. Слідом за цим почуттям приходить бажання пізнати цей світ, його будову та динаміку.
Арістотель заохочував до філософії у своєму ранньому творі «Протрептик». Слово «протрептик» означає «спонукання» або ж «запрошення», звісно ж, до занять філософією. Як зауважує мислитель зі Стагіри, філософія заслуговує на те, щоб її плекати, бо вона бажана сама по собі, має внутрішню цінність, корисна для життя і робить людину щасливою. Її необхідність бачимо як у випадку, коли хтось визнає, що потрібно займатись філософією, так і тоді, коли це заперечується, бо в цьому разі треба показати, чому не потрібно філософствувати. А це вже і буде заняття філософією.
Як для Платона, так і для Арістотеля філософія починається з по-диву. У «Метафізиці» читаємо: «Бо й раніше і зараз здивування спонукає людей до філософії, причому спочатку вони дивувалися з того, що безпосередньо викликало подив, а згодом, просуваючись таким чином далі, вони ставили питання про більш важливе, наприклад, про зміну положення Місяця, Сонця і зірок, про походження Всесвіту. Але той, хто відчуває сумнів і здивування, вважає себе необізнаним… Якщо, таким чином, люди почали займатись філософією, щоб позбутися незнання, то очевидно, що знання стали прагнути заради розуміння, а не заради якоїсь користі. Сам перебіг речей підтверджує це: коли в наявності зʼявилось все необхідне, так само як і те, що полегшує життя і приносить розвагу, тоді стали шукати саме такого роду знання».
Для Арістотеля подив – це початок філософії, тобто безкорисливого пошуку знання, вільного від практичних цілей, від бажання комфорту чи насолоди. Заняття філософією можливе лише після задоволення природних потреб (їжа, одежа, безпека). З цієї причини подив – це непросте, нечасте, непоширене почуття. Це радше рідкісний і цінний стан духа, вираз справжньої свободи від речей і марнотних бажань.
Подив, про який говорять Платон і Арістотель, не має в собі нічого естетичного, це суто теоретичний, тобто пізнавальний підхід, це бажання знати. Але знати що? Знати відповідь на запитання «Чому?»: шукати пояснення того, що знаходиться перед нами, причину чого ми не бачимо безпосередньо.
Починаємо з подиву, але не залишаємося весь час у подиві. Як тільки знайдена причина, яку шукали, більше не відчувається подив. Приклад, наведений Арістотелем, показовий: рух ляльок-маріонеток у театрі дивує лише того, хто не знає, як ці ляльки приводяться у рух, проте всякий, хто збагнув причину їхнього руху, більше цьому не дивується.
Для Ціцерона, видатного представника стоїцизму, філософія була мистецтвом лікування душі. У філософії особлива духовна місія – зцілювати людські душі від недуг, допомагати людині в горі, відчаї; стражданнях, потішити її, дати надію. Ось один з вимовних текстів «Тускулянських бесід»: «Щоб позбутися нещастя, треба зцілитися душею, а цього не можна досягти без філософії. Тому, узявшись до справи, віддаймо себе їй для лікування і, якщо побажаємо, вилікуємося».
Філософія – це своєрідна практична мудрість, придатна для людини в складних обставинах. Вона визначає життєвий шлях, допомагає зберегти силу духа, віру, розсудливість і надію. Для Ціцерона філософія виконує спасенну місію, яку пізніше візьме на себе християнство. Сенека у «Моральних листах до Луцілія» так писав про роль філософії: «Бо ж філософія – не таке собі, для людної площі вигадане штукарство; не у словах – у ділі її вияв. Та й не з тим до неї звертаються, аби мило провести день, аби не нудьгувалось на дозвіллі. Ні! Філософія ліпить, вивершує нашу душу, впорядковує життя, керує нашими діями, вказує, чим треба займатися, що відкинути; вона – за кермом: дбає, щоб не пливли наосліп ті, хто шукає дороги серед непевних хвиль. А хіба не філософія – перша порадниця? (…) Вона закликатиме, щоб ми корились божеству, щоб ставили чоло фортуні; вона навчить тебе йти за божеством, перетерпіти будь-який випадок».
Таким чином, філософія – не якесь марне риторичне заняття, ані спосіб згаяти час. Справжня філософія – це вчителька життя, вона керує кожним з нас, дає вказівки, формує нашу душу, направляє її запал. Філософські роздуми мають цінність не самі по собі, а лише у застосуванні до практичного життя.
Високо цінував філософію Северин Боецій. Своє захоплення нею він описав у творі «Розрада від філософії». В трагічний період свого життя, коли мислитель був ув’язнений і засуджений на смерть, він знайшов порятунок саме у філософії. Вона стала для нього порадницею, наставницею і цілителькою душі. Боецій досвідчив, що філософія підтримує морально, лікує душу, потішає, заспокоює, повертає надію. її ліки – це розум, логічні аргументи, духовна розсудливість. Спочатку ця цілителька застосовує легшу терапію, а потім – у разі потреби – сильнішу.
Філософія вчить людину, що світом керує не сліпий випадок, а Творець, Божественний Розум, який надає всьому лад. Як наслідок цього, людина усвідомлює існування вищого блага, Бога, віднаходить внутрішній спокій, духовну рівновагу, долає душевний біль.
«Персоніфікована» філософія скеровує до ув’язненого Боеція такі слова: «Не так вигляд місця, де перебуваєш, мене турбує, як твій вигляд: не стіни бібліотеки, прикрашені слоновою кісткою і склом, радше б воліла я бачити, а твоєї душі оселю, де я розмістила не книги, а те, що ціну дає книгам – думки, що їх у ті книги я вклала».
У світогляді Боеція мета філософії – це порятунок душі від смутку, страху, відчаю, усвідомлення душею перспективи вічності та перебування під наглядом вищого Розуму. Філософія, отже, спонукає до віри в Бога, до думок про безсмертя душі, про небесну батьківщину, про божественне провидіння, що керує світом і долею кожної людської особи.
Варто згадати про відомий вислів Йоанна Скота Еріугени: «Ніхто не спасається інакше, як через філософію». Що мислитель має на увазі? Звісно, не академічну філософію, відірвану від реального життя, а живу, тобто життєву мудрість, розсудливість. У цьому сенсі можемо погодитися, що філософська думка дійсно здатна допомогти потрапити до неба, якщо під небом розуміємо частку у вищому рівні духовної діяльності.
Врешті, як на це звертав увагу Фома Аквінський, філософія підготовляє до релігійної віри, обороняє її, надає вірі раціональне обґрунтування, демонструє її логічну несуперечливість. Крім того, філософія допомагає у пошуку сенсу життя, спричиняється до опрацювання всезагальних етичних норм, служить для задоволення нашої природньої потреби розумового, пізнання як однієї з найбільш досконалих і шляхетних здібностей людини.
о. Вадим Паркін, викладач Інституту богословських наук
ДЖЕРЕЛО: Часопис Інституту богословських наук Непорочної Діви Марії, IMMACULATA 4