Щоб оцінити нинішню ситуацію із літургійною музикою Римсько-Католицької Церкви в Україні, варто на початку кинути побіжний погляд на нашу історію минулого сторіччя. Взагалі переломним моментом для сучасної Літургії латинського обряду у цілому світі став Другий Ватиканський Собор у 60-ті роки. І поки увесь католицький світ намагався втілювати у життя його постанови, у тому числі щодо реформи Літургії, у свідомості пересічної радянської людини закарбується приписуване товаришу Хрущову висловлювання, в якому він обіцяє показати останнього попа по телевізорі у 1980 році. Такий от сумний контраст.
Сімдесят років радянщини забрало у нас безліч життів духовенства та вірних, зруйнувало тисячі храмів, знищило сотні безцінних літургійних інструментів, а разом з ними знищило прекрасну сакральну традицію, неоціненну вартість якої підкреслював і хотів зберегти той же Другий Ватиканський Собор. Саме так – зберегти, а не відкинути, як дехто помилково вважав і зрештою вважає досі. Не будемо заглиблюватись у тему останнього Собору, варто підкреслити лише дві справи, які стосуються Літургії. По-перше, Собор намагається зробити участь вірних у Літургії максимально свідомою. А другий момент, який випливає з першого – це визнання народних мов придатними до служіння Святих Таїнств та проповіді. Однак, Собор у Конституції про літургію виразно говорить про збереження скарбниці сакральної музики: «Скарб сакральної музики треба як найдбайливіше берегти і плекати» (п. 114). А створення нової літургійної музики мало відбуватись у духові, який би не заперечував, не відкидав, а навпаки продовжував, «плекав і примножувати її скарби» (п. 121).
Отож, на початку 90-х років Римсько-Католицька Церква в Україні зіштовхується у віднові публічного літургійного життя, а із ним і у віднові своєї літургійної музики, із подвійною проблемою: відсутність на наших землях сакральної традиції, яку потрібно зберегти, плекати та розвивати, а також необхідність втілити в життя постанови Другого Ватиканського Собору, які в багатьох колах і місцях до цього часу не завжди були правильно зрозумілі, прийняті та втілені. Бо, до слова, у тій же близькій нам Європі не все ішло так гладко, було чимало літургійних дискусій та грубих надуживань, у тому числі і з літургійною музикою. Відсутність своєї традиції, яка, як не крути, все ж береже від багатьох зловживань, поганий приклад, який чомусь відразу хочеться наслідувати – тут і почалось. А співучій нації одразу так хотілось заповнити той простір, що належав у літургії співові, забуваючи про те, а краще сказати не знаючи того, що музика в літургії – це не додаток, не прикраса, не декорація, як квіти, а її інтегральна частина.
Минають перші роки, перші десятиліття, а наш літургійний репертуар нагадує «венігрет». Тут присутнє все – протестантські піснеспіви (які не є поганими самі в собі, деякі з них є надзвичайно зворушливими та прекрасними, однак не є згідними з духом нашої літургії, а іноді навіть суперечать католицькому віросповіданню), пóпові композиції української естради тих часів (хоча б «Боже, Україну збережи!», авторства Тараса Петриненка), народна творчість і т. д. Присутні звичайно і літургійні піснеспіви перекладені з інших мов, однак якість цих перекладів найчастіше була аматорського рівня. Починають створюватися нові композиції, однак їхні тексти і мелодії не відповідають канонам церковних документів та інструкцій та незважаючи на це вони дуже швидко набувають популярності серед вірних.
Що ж стосується органу, який «в Латинській Церкві слід тримати у великій пошані, як традиційний музичний інструмент, чиє звучання спроможне надавати дивовижної краси церковним церемоніям і могутньо возносити уми до Бога і до всього вишнього» (п. 120), то грою цьому інструменті не вийде оволодіти у звичайній дитячій музичній школі, та й взагалі це надзвичайно коштовний інструмент, який в нашій країні радше вважається диковинкою та туристичною принадою, а пересічна парафія спроможна придбати лише його електронний замінник – синтезатор.
Видається, що за останні роки ми все більше усвідомлюємо, що далі так не можна. Чи наша вина у тому, що ми опинились у такій доволі складній ситуації? Давайте залишимо це питання риторичним. Важливо ось що: кожне покоління духовенства та вірних може внести свій вклад у відновлення та розвиток сакральної музики латинського обряду у нашій країні. Я радію, що на тридцятому році незалежності, в Україні повстає перша Школа Сакральної Музики офіційно затверджена єпископом Леоном Дубравським у Камянець-Подільській дієцезії. Звичайно, історія новоствореної Школи сягає багато років назад і те що було зроблено раніше просто переходить на новий етап.
Можна багато критикувати ініціативи та працю тих, хто намагається робити свій вклад у розвиток сакральної музики. Можна недооцінювати уже зроблені кроки. Чомусь нам українцям усе дається не за дармо і не просто. Однак, те чого ми врешті-решт досягаємо стає прикладом для усього світу. Нехай краса літургії надзвичайно співочої нації стане визнанням нашої міцної віри та примноженням слави та краси Вселенської Церкви – Нареченої Агнця!
о. Ярослав Росочинський