Часом, аби краще пояснити суть якогось питання, необхідно розвіяти стереотипи, повʼязані з цим питанням. Не є винятком і богословʼя. Серед стереотипів, які досі кружляють в головах багатьох людей, є образ середньовічного інтелектуала, цілковито відстороненого від світу і повністю зануреного у Святе Писання і твори Отців Церкви. Дійсно, що цікавого у такому покликанні? Проте іноді варто відірватися від середньовічних мініатюр і перевірити, чи справді сучасна теологія настільки «не від світу цього»?
Виявляється, ні. Справа не в тому, що Біблія чи церковна традиція втратили свою актуальність. Навпаки, вони залишаються пріоритетом, знехтувавши яким ризикуємо позбавити богословʼя власної ідентичності. Так само не втрачають своєї актуальності твори св. Томи Аквінського чи св. Йоана від Хреста. Однак Учительський уряд Церкви ніколи не намагався перетворити теологію в ідеологію чи надати єдиний правильний рецепт богословської думки на всі віки. Натомість пропонував взірці, втілені у думці Августина й Аквіната.
Католицьке богослов’я, незважаючи на часті оскарження у консервативності та відсталості, вміє бути сучасним. Тут важливо не переплутати консервативність і відсталість з вірністю Істині. Спробуймо уявити собі ситуацію, коли чоловік, навіть перебуваючи у кризі подружніх відносин, не бажає зрадити свою дружину. Хтось зі знайомих скаже: «Ти відсталий! Знайди собі іншу!». Так трапляється і з розумінням сучасності: замість того, щоб приступити до інтенсивної праці над собою, переглядом власних пріоритетів, цінностей, можна просто знайти собі іншу, набагато зручнішу «істину», «дорогу» і «життя»… Але недивно, що така «теологія» буде йти вже не з Христом, а з Антихристом, а той «знайомий», що дає «добрі» поради, виявиться злим духом… І це вже не просто підміна понять, а трагічна дійсність… Ставки тут направду великі!
Ось чому католицька теологія намагається бути обережною. Разом з тим ми помилимося, якщо скажемо, що вона не прогресує і топчеться на місці. Наприклад, минулого століття у католицькому богословському середовищі почала розвиватися так звана теологія земних цінностей. Питання, які у ній підіймаються, стосуються власне того світу, в якому ми зараз живемо. Богослови звернули увагу на те, що наше земне життя також наповнене цінностями, на які раніше мало звертали увагу: культура (у тому числі наука, мистецтво), людське тіло, праця, народ, спорт… 3 давалося б, де у Біблії чи Отців Церкви приділяється увага таким незначним з перспективи вічності питанням?… Незначним! Син Божий став одним з нас, прийнявши людське тіло, не нехтував фізичною роботою, належав до певного народу. В одній паломницькій пісні навіть є слова «Бо Ісус мʼяча ганяв, також своїх друзів мав»… Навряд чи можна впевнено щось сказати у цьому випадку про мʼяч, але Ісус точно не вів пасивний спосіб життя. І вже точно можна ствердити на підставі Євангелія, якою великою цінністю для Нього була дружба. Земні цінності, освячені Божою присутністю! Скільки перспективних праць можна написати на цю тему! Як бачимо, горизонт питань, якими займаються богослови, постійно розширяється.
Минуло вже понад десятиліття з того моменту, коли богослов’я у нашій державі посіло місце поруч з іншими навчальними дисциплінами. Може здаватися дивним той факт, що така традиційна царина знання так довго поверталася до державних вишів України. Дійсно, у чому ж питання? Чи не у тому, що між науковцями довго точилися суперечки стосовно науковості цієї галузі? А може, тому, що мало хто розумів, про яке саме богословʼя йдеться – конфесійне чи позаконфесійне? А якщо конфесійне, скажімо, християнське, то як не образити якусь з релігійних меншин (мусульман, юдеїв тощо)? Напевно, ці питання непрості й потребують окремого обговорення. Проте в Україні теологія існує і розвивається; ба більше, її актуальність постійно зростає, попри поки ще малу популярність серед молоді.
У нашій країні богословʼя ще залишається скарбом, захованим у ріллі (Євангеліє від Матея, 13:44), який очікує свого відкривача. Аби скарб став доступний, необхідно зайнятися полем своєї душі: взяти плуг і почати орати цілинні землі, що досі можуть виглядати, як дике поле. Чому, власне, «дике»? Аби відповісти на це питання, слід згадати походження слова «культура». Спочатку це латинське слово стосувалося обробки землі, перетворення її на таку, що може дати очікуваний людиною плід (невипадково однокореневе слово «культ» назавжди увійшло в релігійний лексикон).
Отже, цілком логічно, що о. Станіслав Целестин Напюрковський, перелічуючи цілі теології, першою з них називає культуру віри. Йдеться про те, що християнин має відповідально поставитися до власних релігійних переконань, вміти пояснити, чому він сповідує свою віру; постійно шукати відповіді на власні питання у світлі Одкровення. Згадаймо слова з Першого послання святого апостола Петра: «Господа Христа святіть у ваших серцях, завжди готові дати відповідь кожному, хто у вас вимагає справоздання про вашу надію» (3:15). Отже, кому належить право знайдення і володіння скарбом теології? Напевно, це особа, яка не боїться ставити питань, яка не хоче задовольнитися поверховими й банальними відповідями на питання про віру. Ми часто оперуємо словом «таємниця», але не маємо права зловживати цим піднесеним словом і виправдовувати нашу інтелектуальну лінь у мандрівці до Бога.
Теолог, згідно з природою свого покликання, не може залишити знайдені скарби лише для самого себе. Подібно до жінки з іншої притчі Ісуса (Євангеліє від Луки, 15:8-10), він має тішитися знайденою драхмою і розділити з ближніми те, що віднайшов. Дійсно, богословські пошуки не можуть залишити нас на самоті. Так, потрібні години індивідуальної роботи, але не менш цінними є моменти ділення її плодами. І тут постає питання про етос богослова, тобто сукупність певних цінностей, якими він має керуватися у своїй праці. Адже праця богослова є служінням Істині! Причому під словом «Істина» ми розуміємо не якусь далеку абстракцію, а самого Христа, Істину, яка оселилася серед людей і назавжди стала доступною для тих, хто її шукає. Хоча – як навчає Церква – кожен доброчесний дослідник у будь-якій галузі наук є служителем (свідомо чи ні) Істини, але у випадку теологів існує особлива, пророча місія. Служачи Істині, яка обʼявилася людям, теолог покликаний йти до людей. У Гомера слово «етос» означало житло, спільне місце перебування. Чи не варто у такому світлі подивитися на богословський етос як на спільний дім, спільне житло з Істиною?
Отже, богослов покликаний служити людям. Але що може за-пропонувати теолог (духовний чи світський) сучасній людині? За-матися теологією означає взяти на озброєння справжні цінності та сенси. У цьому не допоможуть інші, навіть найбільш топові соціально-гуманітарні дисципліни (наприклад, юриспруденція чи економіка). Ба більше, ті ж самі практичні психологи мають визначитися з власними ціннісними орієнтирами: чи, наприклад, налаштувати свого клієнта на егоїстичні форми поведінки, чи все ж таки надати йому орієнтири, які принаймні не суперечать заповіді любові. Звичайне бажання психолога «допомогти» за будь-яку ціну може обернутися для клієнта ще більшими проблемами.
Теологія (не без допомоги філософії), пропонуючи цілісну картину реальності, сотвореної Богом, має потенціал ушляхетнити будь-яку сферу знання чи людської діяльності. Для великої ж кількості українських студентів, які навчаються за цією спеціальністю, за плечима вже є одна вища освіта, причому необовʼязково гуманітарна. Здається, у багатьох випадках такі «комбінації дипломів» свідчать не стільки про бажання змінити свою професійну орієнтацію, скільки прагнення віднайти глибший сенс свого життєвого покликання.
Отже, теологія має потенціал наново відкрити людині світ, але вже світ осмислений. Особливо зараз, коли у багатьох наших краян війна забирає життя найближчих, руйнує домівки та плани на майбутнє. Тепер як ніколи можна відчути людську безпорадність перед людськими трагедіями. Насправді ми не в змозі воскресити помер-лих, цілковито оздоровити пока-лічених, самотужки залікувати душевні рани. Натомість перед богословами відкривається величне, а водночас відповідальне завдання відкрити людям сутність християнської надії, представити образ Бога, який не бажає ставити крапку в історії людини навіть у моменти тотального болю; показати Бога, для якого немає померлих, Бога, що сам увійшов в людську історію і прийняв страждання.
Однак у своєму служінні людині християнський богослов не може відмовитися від діалогу. Розмовляючи з особою, яка очікує компетентної поради, не вистачить кинути їй більш-менш влучну цитату з Писання – цього можна навчити й папугу. Людину необхідно вислухати, спробувати зрозуміти як глобально (що було рішуче розпочато |І Ватиканським Собором), так і в кожному окремому випадку; слід не тільки розпізнавати «знаки часу» і відповідно на них реагувати, але й бути вразливим на потреби однієї душі. Ілюзією стало б очікування, що такий діалог виявиться простим, особливо у теперішніх українських реаліях. Ситуація війни та повоєнної відбудови (також моральної) вимагає від теологів глибокої покори. Також зайвими, а навіть шкідливими, у таких умовах можуть виявитися спроби похизуватися богословською ерудицією. Здається, що богослову, як нікому іншому, слід стерегтися порушити заповідь «Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно». Є така спокуса – все і всім пояснювати, вважаючи себе експертом у «Божественних справах». У деяких справах «не знаю» може бути найкращою відповіддю. Аби призивати Імʼя бога намарно, навіть не треба нічого говорити вголос. Достатньо називатися теологом і вести негідне християнина життя. А люди таки більше вразливі на приклад…
Часи, в яких живемо, вимагають особливої делікатності, бо йдеться про людину, її сподівання, долю, вічність… Тому богословʼя, якщо воно хоче стати корисним для України, має бути передусім мудрим богослов’ям.
о. Андрій Пальчик, викладач Інституту богословських наук
ДЖЕРЕЛО: Часопис Інституту богословських наук Непорочної Діви Марії, IMMACULATA 4