Навчальний рік закінчився, усі іспити здані, а літо манить пригодами. Щоб забути про переживання під час останньої сесії, студенти вирішили поїхати на відпочинок в Карпати.
7 червня перша група (Тудор Ротару, Катерина Шептицька, о. Олег Жарук та о. Сергій Хитрий) вирушила з Городка до Гусятина, Тернопільська область, де до групи приєднався Володя Сеньків. У Гусятині відвідали храм святого Антонія, де працюють отці-францисканці. Величний храм, щоправда потребує значної реставрації.
Далі богослови рушили у Чортків, де завітали до храму отців-домініканців та пообідали смачною піцою. Наступною зупинкою став Язловець, де можна було побачити Санктуарій блаженної Марцеліни Даровської, склеп із похованням сестер Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, музей, залишки знищеного парафіяльного храму і цвинтарну каплицю. Також студенти побачили оригінал фігури Матері Божої Язловецької, чия копія знаходиться у нас в інституті.
Після екскурсій інститутська команда поповнилася в Івано-Франківську ще двома студентками: Лесею Меньок та Катериною Лучко. Так, невеличкою, але дружньою командою ми вирушили до Яблуниці у Caritas-Spes, де зупинилися на нічліг. Там, як виявилося, волонтерила аніматоркою наша студентка Вероніка Чорноус, з якою ми ввечері ще мали час трохи поспілкуватися.
Суботній день розпочався спільною молитвою та Літургією. Адже без Бога жодна вершина не може бути підкорена.
Оскільки в машині у нас було ще одне вільне місце, то до нас доєдналася сестра Зита Врона. Поповнивши ряди відважних, ми вирушили підкорювати вершину!
Звернувши на початку не туди, ми загубилися у лісі і втратили дорогоцінний час, але потім реабілітувалися та вийшли на правильний маршрут. Рухалися ми до Говерли за жовтими позначками. Було досить важко, адже дорога була кам’янистою та досить похилою. А оскільки ми проходили через ліс, то трохи загрузли в болоті. Дорогою ми зустріли дві групи, які так і не змогли піднятися на Говерлу. І хоч це нас трішки засмутило, ми вирішили не здаватися. І так, крок за кроком, усі разом прямували до спільної мети.
Першою на Говерлу піднялася Леся — наша спортсменка. Якщо чесно, то ми сумнівалися, що всі дійдуть до фінішу, бо це було дійсно важко, Катя Шептицька дорогою травмувала собі ногу. І яким же щастям було почути голос Каті та отця Сергія, які все ж таки дійшли до найвищої точки України, попри біль та втому.
Це була кульмінація того дня – коли ми всі разом, виснажені, голодні, мокрі та брудні співали на Говерлі:
Maria Regina mundi,
Maria Mater Ecclesiae
Tibi assumus
Tui memores
Vigilamus! Vigilamus!
А далі дорога назад, не менш важка. Адже почали ми спускатися о 20:00, коли сонце вже сідало за обрій, а закінчили о 24:00, коли небо було зоряним і дорогу ми освічували ліхтариками. Ось так ми й закінчили головний день нашої подорожі. Втомлені, але щасливі лягли спати.
Неділю ми провели в Буковелі. Спочатку заїхали до перевернутого дому у селі Поляниця. Також змогли зробити багато цікавих знімків, адже окрім будинку, там була зала з 3D-картинами. В Буковелі на гору ми вже не йшли пішки, а підіймалися на підйомнику. Ввечері ми мали можливість побачити Женецький водоспад. Україна – прекрасна країна і такі поїздки це тільки підтверджують.
У понеділок був час пакувати валізи та повертатися додому. Але отець-ректор запропонував повернутися іншою дорогою, через цілюще джерело Зарваниці. Це дійсно благодатне місце, де слова затихають і починає промовляти любов.
Так ми й закінчили нашу коротку, але сповнену пригод подорож.
“Я дуже радий, що разом зі студентами нам вдалося разом вирушити у нашу спільну першу мандрівку. Ми були як одна родина, яка спільно прямує в одному напрямку. Наша мандрівка на Говерлу показала нам наші слабкі сторони, але і відкрила багато інших чеснот: допомога, співчуття, підтримка, єдність, радість. Сподіваюся, що у майбутньому нам вдасться відвідати не одне цікаве місце України, а багато. А студентам дякую за те, що стали ініціаторами такого виїзду і спільного проведення часу в інститутській спільноті,” — поділився враженнями від поїздки отець-ректор Олег Жарук.
“Похід цей був одним суцільним чудом. Останні сили виявилися не останніми і цьому сприяла підтримка, жарти, турбота один до одного під час сходження на Говерлу. Було цікаво спостерігати аналогію духовного життя і труднощів, що виникають у сходженні до неба, з природою, яка товаришувала нам протягом всього цього часу, і всім, що нас оточувало. Був час подумати, зупинитись і оглянути те, що створене для нас з любові. “Великий Господь, велика сила Його, і розумові Його немає міри,” – лунало в голові мені вже на вершечку гори. Не скажу, що хотіла здатися, проте було часами важко. Особливим чином запам’яталось повернення назад до підніжжя. Вечір, який застав нас у горах і лісі був по-особливому гарним. Дякую тим, хто був поруч, коли жовтий шлях був пройдений двічі. І пройдений тими людьми, які вперше залишили сліди своїх ніг на Говерлі. Надіюся, що ще колись будемо мати змогу знову пережити щось схоже разом так, щоб важко було знайти слова, як і зараз, для опису”, – Леся Меньок.
Відео підйому на Говерлу:
