Катерина Фукса — докторка теологічних наук, працювала в інституті у Городку в 1995 — 2005 рр. Викладала теологічні та музичні дисципліни. Повернувшись до рідної Польщі, продовжила викладацьку діяльність. Для часопису «Immaculata» викладачка написала короткі спогади про о. Андрія Мацьонга, співзасновника інституту, з яким вона працювала багато років.
Спогади п. Катерини
«Коли я пригадую о. Анджея, то спершу бачу його злегка нахилену постать, ноги в шкіряних сандалях, чорну сумочку під рукою і насуплені брови, з-під яких визирає погляд глибоких темних очей — добрих і трохи жартівливих. Я дуже любила його почуття гумору, яке проявлялося у коротких, розумних репліках і веселих реакціях на події повсякденного життя. Наприклад, одного разу під час сніданку я згадала сон, в якому з’явився отець-ректор. Через кілька хвилин він з серйозним виразом обличчя сказав: «Пані Катерино, я дуже перепрошую, що сьогодні вам наснився. Перепрошую, що через мене у вас були такі жахіття». Також пам’ятаю, як під час поїздки з нашою групою до Сімферополя в 1998 році о. Анджей ліг на лавку перед будинком, склав руки на грудях і, дивлячись у небо, звернувся з усмішкою до мене та моєї подруги: «Пані Катерино, пані Беато, ось так би я виглядав у труні».
Ситуаціям або людям він надавав особливих рис, які образно та кумедно відображали реальність. Наприклад, одного з викладачів він називав «Станіславом з глибоко посадженими очима», іншого — «ченцем і видатним гуманістом». А ще у листуванні зі мною о. Анджей часто згадував жінку, яка стояла на узбіччі дороги та пропонувала мандрівникам квас.
- «Своєрідне очікування на пані Катерину я відчитав із задумливого виразу обличчя тієї жінки на перехресті доріг у Смотричі, хоч і без бурштинового напою, бо у нас вже холодна осінь» (4 листопада 2004 р.);
- «Наша знайома зі Смотрича стоїть попри холод, хоч і без бурштинового напою, зрозуміло. Зате в товстих овечих рукавицях. Погляд, як і раніше, задумливий» (4 грудня 2004 р.);
- «У нас сьогодні мінус 25 градусів і все біле. Я не був у ці дні в Смотричі, але, ймовірно, наша знайома не стоїть на своєму місці» (6 лютого 2005 р.);
- «У Смотричі сумно на роздоріжжях. Наша знайома гуманістка, ймовірно, не витримала конкуренції, бо поруч з’явився новий кіоск… Шукав уважно, та даремно» (7 липня 2005 р.).
Його почуття гумору робило навіть дуже важкі ситуації менш драматичними.
Я також пам’ятаю, що після обіду наш ректор дозволяв собі сієсту, тобто післяобідній сон. А кому потрібно було до нього звернутися, спершу перевіряли, чи є ключі у дверях його кімнати. Якщо вони були — можна було постукати й заходити; якщо не було — отець-ректор або відсутній, або наразі недоступний. Наприкінці життя час сієсти він присвячував роботі над своєю габілітаційною дисертацією, яку готував у корпусі семінарії неподалік інституту.
Отець Анджей користувався великим авторитетом серед студентів. Він викликав довіру та повагу, а можливо, й страх у деяких менш дисциплінованих студентів та студенток. Важкі справи він вирішував дискретно, розмовляючи наодинці з зацікавленою особою. Риса, яка дуже мені імпонувала, це його повага до іншої людини та уникання негативних висловлювань про інших. Я ніколи не чула, щоб о. Анджей критично висловлювався про іншу людину, навіть коли це здавалося виправданим. Хоча за характером він був імпульсивним і досить рішучим, проте вмів стримувати емоції та утримуватися від небажаних слів, які могли б бути сказані в моменти обурення. А таких ситуацій не бракувало, особливо на початку заснування інституту, коли він набував своєї форми, а ідеї та плани стикалися з українським законодавством і впертими людськими характерами, зокрема й моїм.
Коли 1995 року я почала працювати в Городку (тоді це ще був літній катехитичний курс, організований у семінарії), мені було всього 24 роки й моя голова була повна ідей. Здавалося (як це буває в такому віці), що я все знаю і можу змінити світ. Тоді я й познайомилася з о. Анджеєм. Він був сильною особистістю і зазвичай стояв на своєму, не йдучи легко на компроміси. Тому іноді я конфліктувала з ним через організаційні питання. Звичайно, о. Анджей мав більше досвіду. Я ж керувалася лише своїм невеликим багажем знань.
Як викладачі інституту, ми мали повну довіру отця-ректора і незалежність у роботі зі студентами. Він залишав нам свободу у виборі матеріалів та способів викладання, іноді делікатно пропонуючи зміни, які вважав необхідними. Я була дуже вдячна йому за це і цінувала його довіру, зокрема коли він доручив мені викладати теологічні предмети (біблеїстику і літургіку) та музику. Як світська особа, я мала можливість реалізуватися й передавати знання відразу після закінчення навчання. Це дуже зміцнило мою віру в те, що я займаюся тим, до чого покликана, і що маю своє місце в Церкві, яке не зарезервоване тільки для богопосвячених осіб.
Під час сесій присутність отця-ректора завжди була відчутною, хоча не нав’язливою. Він міг з’явитися зненацька там, де його ніхто не очікував. З’являвся, усміхався, жартував, щось занотовував у своєму чорному записнику і зникав. А потім на зустрічах викладачів, так званих педрадах, ми обговорювали його записи. З часом «педради» набули ширшого значення. Ми почали називати так усі наші зустрічі з о. Анджеєм, що переважно були в Польщі. Іноді вони проходили у форматі коротких виїздів, коли ми насолоджувалися спілкуванням, оглядали красиві куточки Польщі, а також планувати роботу. Ми зустрічаємося так досі, в ширшому чи вужчому колі та в різних містах, тільки вже без отця Анджея…
Я добре пам’ятаю його зосередженість під час Святої Меси та щоденні сповіді в сакристії для студентів. Він завжди був поруч і вислуховував їх. Життя в інституті під час сесії мало два виміри. Перший — це лекції, спільні прийоми їжі, розваги та заняття. Другий — невидимий, але глтбоко відчутний. Саме цей вимір приносив найбільші плоди й залишав тривалий слід. До сьогодні пам’ятаю незвичайну атмосферу молитовних вечорів, спочатку в центральному храмі Городка, а згодом — у каплиці інституту. Деякі сесії були не лише науковими, але й духовними. Так задумував о. Анджей, педагог і форматор: зустрічі студентів і викладачів мали не лише поглиблювати знання та зміцнювати стосунки, але й вести до навернення й глибшого життя з Богом, даючи силу та основу для повсякденного життя після повернення додому.
Кожна людина з її радістю чи болем була для о. Анджея важливою. Я думаю, що багато з нас були впевнені в тому, що його молитва буде почута, і ми довіряли йому свої справи. На мої обурення через пережиті труднощі о. Анджей реагував спокійно і стримано, запевняючи: «Господь Бог цим займеться, це для Нього важливо».
Я дуже рада, що протягом десяти років брала участь у житті інституту. Тут я познайомилася з чудовими людьми — студентами та викладачами, а дружні стосунки, які тоді зав’язалися, тривають і досі. Моя викладацька робота та час, проведений в Україні, принесли плоди в моєму житті й професійній діяльності.
Мені бракує отця Анджея… Якби я хотіла зараз посидіти з ним за філіжанкою міцної італійської кави, пожартувати й спланувати наступну спільну подорож — чи то на органний концерт у Лежайську, чи до цистерціанського абатства у Вонхоцьку»…
д-р Катерина Фукса, викладачка інституту 1995-2005 рр.