Катерина Шептицька: «Інститут – це покликання!»

Сьогоднішня наша розмова із магістром богослов’я, випускницею Інституту Богословських Наук Непорочної Діви Марії в Городку – Катериною Шептицькою. На даний момент Катерина навчається на ліцензіатській програмі з катехитики Люблінського Католицького Університету Йоана Павла ІІ (Польща).

 — Слава Ісусу Христу! Катю, знаю, що ти вже  більше року як магістр богослов’я. Але давай повернемося до початку твоєї історії, дружби з Інститутом Богословських Наук. Так як ти не з Кам’янець-Подільської дієцезії, як дізналася про наш навчальний заклад?

Я походжу з Одесько-Сімферопольської дієцезії, місто Одеса. В 2012 році я закінчила Подільський медичний коледж ім. В. О. Жуковського і працювала медсестрою в педіатричному відділені. Однак інтерес до богослов’я в мене був з раннього дитинства.

Ще в 2012-14 роках в м. Одеса функціонувала Школа Апостольства Мирян (ШАМ), де богослов’ю навчали мирян. Мені порадили подати туди документи, щоб отримати прості базові знання з біблеїстики. Там я познайомилася з отцями домініканцями, які вразили мене своїми знаннями, інтелектом, поглядами. Я починаю розповідь саме зі спогадів про цю Школу, оскільки вона стала першою моєю зустріччю з богослов’ям. Я провчилася півроку в цьому навчальному закладі і його реорганізували. На початку навчання мені не подобалося, для мене це було щось на кшталт інтернату, а потім достатньо болісно пережила закриття Школи. Після того мені запропонували, як варіант, навчатися в Інституті Томи Аквінського в Києві, але переїхати на той час до іншого міста не було можливості. Вбачаю у цьому Боже Провидіння на шляху до Інституту Богословських Наук в Городку.

Про існування закладу знала давно, ще за два роки до вступу (2014 рік), тому можна сказати, що до Інституту я йшла довго. Людина, яку більшість знає – отець Станіслав Козьол, вперше сказав, що для мене було би важливо вступити саме до Інституту Богословських Наук. У той час я шукала себе в житті, були різні інтереси, захоплення, я вчила іноземні мови, багато читала і на деякі питання хотіла знайти відповідь. Рішення вступити до Інституту прийшло після декількох місяців після закриття ШАМ. Я хотіла продовжити навчання там, де можна було б поєднати навчання з роботою, не виїжджаючи надовго зі свого міста.

— Чим тебе, як мирянку, зацікавило навчання богословя? Адже більшість людей думає, що богослов’я це лише для богопосвячених осіб.

Щодо останнього, то так, напевно деякі люди мають цей стереотип. Однак, після довгих роздумів, покликання до чернечого життя я так в собі і не відкрила. Я вважаю, що людина створена з духовними потребами, і цю потребу людина має якось задовільнити. Це стосується не тільки богопосвячених осіб, а й мирян. Церква вчить, що ми всі разом творимо християнську спільноту, яка має покликання до навчання і виховання. Для цієї місії потрібно бути обізнаним в багатьох богословських питаннях. Як писав Екзюпері: «Всі ми родом з дитинства». Моє зацікавлення Богом, Біблією прийшло саме тоді, коли на початку 90-х років вже відкрито можна було говорити про християнство. В той час транслювали мультфільми на біблійну тематику, було багато програм по телебаченню, присвячених такій дитячій євангелізації. На таких мультфільмах виросла я і моя віра в Бога. Згадую привезені родичами з Чехії ілюстровані енциклопедії, книги з репродукціями картин відомих художників, що писали на біблійну тематику: Рембрандт, Крамськой, Рєпін, Пітер Брейгель та інші. Звичайно, дитиною я приносила до бабусі, яка була дуже інтелігентною особою, ці книги і вона довго мені пояснювала кожен біблійний епізод. Пізніше, вже в підлітковому віці, я розпочала дослідження різних сект. Я, будучи вихованою в католицькій вірі, цікавилася релігійною тематикою і хотіла, як кожен підліток, здобути якомога більше інформації з критичної точки зору. Я відвідувала зустрічі баптистів, Свідків Єгови (діяльність яких досліджувала досить довгий час), Організацію «Євреї за Ісуса», порівнюючи, аналізуючи і роблячи висновки. Мене цікавила біблеїстика, історія стародавнього Ізраїлю і Старий Завіт. Відвідуючи секти, я знайшла багато перекладів Біблії. Тому читання і порівняння текстів стало моїм хобі десь до 17 років.

—  Чому саме катехитика? Що вплинуло на твій вибір саме такої спеціальності?

Це надзвичайно цікаве питання, адже я, як вже казала, цікавилася біблеїстикою. Коли в 2014 році я переступила поріг Інституту, мала твердий намір писати магістерську працю з історії Старого Завіту. Ідея була описати вихід Ізраїлю з Єгипту, але коли я прийшла з цією буйною ідеєю до отця С. Козьола, він мені відмовив в кураторстві цієї праці. За що я дуже йому вдячна. Він сказав, що на сьогоднішній день дуже важливо не бути теоретиком, але – практиком, і важливо, щоб магістерське дослідження розвивало людину. А я збиралася писати про те, в чому більш-менш була обізнана. Його дружня порада звучала приблизно так: «Десяток розарія кожного дня і ти знайдеш свій предмет». Треба сказати, що я не одразу сприйняла ці слова. Але розарій у цьому намірі молилася. Довгий час жоден предмет не торкав мою душу. На той час, це був кінець 2 курсу, я вже звільнилася з педіатричного відділу і працювала в школі. Виконувала обов’язки медсестри, викладача медицини в старших класах, керівника гуртка дитячої творчості і мала невеликий власний магазин іграшок. Тому, як викладачу в школі, педагогіка і навчання були мені близькими.

Чому саме катехитика? Якби мені хтось на 1 курсі сказав, що з цього предмету я буду писати працю, я би дала в ніс. Перша лекція цього предмету мені страшенно не сподобалася. Це був «Вступ до ККЦ». Я вивчила цей предмет з-під палки, оскільки досвід навчання в медколеджі навчив вчити базові предмети, бо без них неможливо зрозуміти інші десципліни. Тому катехитику як можливу тему я не розглядала. Але в час пошуку дисципліни, з якої повстане моя магістерка, зовсім на відчаї і з питанням: «Боже, де мій предмет?» мої очі натрапили на розклад, де було вписано: «Детальна катехитика». Треба сказати, що назва мене не вразила. Я подумала, що знову буде важко…Все змінилося з першої лекції. Детальна катехитика вивчає, як катехизувати і навчати, виховувати на різних вікових етапах людського життя. Це було мені близько, адже я працювала з молоддю! Врешті, «детальна катехитика» стала першим предметом в Інституті, який я здала екстерном, на тій самій сесії. Тоді я вже знала, що знайшла свій предмет.

Я вибрала катехитику, але не була до кінця впевнена, що це дійсно остаточно. Ще зі школи я любила історію. В Інституті Історія Церква була в розряді моїх улюблених предметів. І почалися вагання. В той час я прочитала про храм Св. Клементія в Одесі, який був знищений в 30-х роках радянською владою і навіть почала збирати матеріал паралельно з пошуком матеріалів до магістерської праці з катехитики. Оскільки треба було визначитися з одним предметом, перемогла катехитика. По-перше, цей предмет є основою багатьох інших предметів; по-друге, він є практичним, необхідним в Церкві; по-третє, він спричинюється до переоцінки життєвих цінностей самим катехитом. На моє остаточне рішення вплинули книги відомого польського священника-катехита професора М. Маєвського.

Катехитика перемогла також на III курсі, коли в моєму студентському житті були вагання, чи дійсно я надаюся до цієї праці-покликання. Тоді я пішла на ризик. Після вечірньої молитви у нашій каплиці я звернулася до Бога з таким, так би мовити, биттям об заклад: якщо мені дадуть можливість провести катехизу на III курсі, то значить, я залишаюся. Сміливо, нагло, по-дитячому, але Бог таких любить. Педагогічно-катехитична спеціальність має обов’язкові катехитичні практики з викладання катехизи при місцевій парафії. На III курсі катехитична практика ще не розпочиналася і в певному сенсі це був нонсенс, щоб хтось провів катехизу. Однак студентка, яка мала проводити катехизу, не змогла приїхати вчасно на сесію. Потрібна була заміна. Коли стало відомо, що студентка не приїде, я звернулася до керівника педагогічно-катехитичної спеціальності з проханням дати можливість провести таку катехизу. На диво, мені це було дозволено. На приготування потрібна була ніч. І таким чином, моя перша в житті показова катехиза з 3-ім класом дуже цікавих дітей була успішно проведена. Тоді вже сумнівів не було.

— Які були перші враження про заклад?

Перші враження почалися зі вступного іспиту. Готувалася я заздалегідь, опрацювала книгу Т. Дайчера «Роздуми про віру» і вважала, що була готова до іспиту. Однак, можливо через велике бажання бути прийнятою до грона студентів або через жарку погоду, яка була тоді у вересні, я так розхвилювалася, що повністю забула всі 10 Божих заповідей. Здається, до існуючих десяти, додала ще десять. Пробувала реабілітуватися на книзі Дайчера, але розуміла, що це повний провал. Я думала, що мене не візьмуть, але оголосили, що прийняли всіх на навчання. Було важко в це повірити! Але подальше життя в Інституті було не менш неймовірним.

Ані в перший рік навчання, ані в другий, бажання покинути Інститут не виникало. Справжні сумніви почалися на 3 курсі. Думаю, що для багатьох III курс є в певному сенсі «переломним»: розпочинається серйозна підготовка до написання дипломної роботи, стає більше предметів. «Але хто витримає до кінця, той спасеться» (Мт 10, 22). Отець Віктор Білоус, на той час ректор Інституту, якось сказав, що Інститут – це покликання. І це дійсно серйозне твердження. На III курсі я зрозуміла всю його суть.

— Знаю, що ти вчилася і паралельно працювала. Як вдалося усе поєднувати? Адже потрібно було приїзджати в Інститут на цілий тиждень щомісяця.

Так, на той час я мала дуже багато обов’язків на роботі, часом настільки багато, що було досить важко. Оскільки Інститут є релігійним закладом, де особливо шануюють Діву Марію, на кожній сесії ми мали Службу Божу, ранішні та вечірні молитви, саме це стало такою духовною поживою, яка зміцнювала. Але навчання в Інституті є також добровільним вибором. Наприкінці IV курсу я вже не змогла поєднувати працю з навчанням і звільнилася з роботи за згодою сторін. Треба віддати належне моєму керівнику – він надзвичайно розумна, мудра людина, який відпускав на сесії з першого до четвертого курсу і ставився з розумінням до мого бажання вчитися і пізнавати нове. Я досі підтримую з ним добрі відносини. Я не закликаю когось повторювати мій досвід і не кажу, що це істина останньої інстанції і масово потрібно лишати місце роботи. Це був мій свідомий вибір і я могла собі дати раду в матеріальному плані.

— Як пройшли роки навчання? Що найбільше запам’яталося?

Роки навчання пролетіли досить швидко, а Інститут став другим домом. У нас була дуже родинна атмосфера в Інституті. Там я знайшла друзів, з якими підтримуємо досі добрі відносини; там я зміцнила свою дружбу з Богом; там я виросла як людина. Для мене це особливе місце. Місце, яке я люблю. В яке хочеться повертатися. В Інституті дійсно формується українська інтелігенція. Як я вже казала, я походжу з півдня України. Коли прийшла в Інститут, я майже не могла говорити українською. Як більшість одеситів, завжди була російськомовною. Писати та читати українською я могла, а от говорити – не було практики. За роки навчання ця проблема зникла.

Запам’яталися веселі вечори, які організовувалися кожного року; виїзди на природу, які з часом стають все частішими; вечірні довірливі розмови зі студентами-однокурсниками і не тільки. В Інституті є атмосфера добра, Інститут – це Божа cправа. Викладацький склад був і є досить компетентним, навчання завжди на високому рівні. Кожен викладач унікальний, кожен має свою методику. Але всі разом ми творимо спільноту.

— Твоє навчання плавно перейшло в практику, адже знаємо, що останнє видання зошитів для катехиз – твоїх рук справа. Ти почала займатися цим ще як студентка. Це напевно був серйозний виклик для тебе. Розкажи будь ласка більше про свою роботу у цій сфері. Як усе починалося?

Катехитичні матеріали, які були виданні ще о. Андрієм Мацьонгом потребували оновлення. Часи змінюються, виростає нове покоління. У певний момент, проректор Інституту, керівник педагогічно-катехитичної спеціальності о. Сергій Хитрий виступив з ініціативою змінити формат катехитичних зошитів. Оновити їх до більш сучасного рівня. На ці жнива потрібні були робітники. Я, працюючи в школі, мала весь час стичність з дидактикою, програмами і створенням підручників. Знову ж таки, мій начальник, директор школи в якій я працювала, був методист-новатор, який розробив свою власну методичну систему. У нього я навчилася створювати дидактичні матеріали. Коли повстала потреба змінити зміст і формат зошитів, я попросила керівника педагогічно-катехитичної спеціальності о. С. Хитрого дозволити мені спробувати зробити 6-ий клас зошитів. Але це був приблизно ІІІ початок IV курсу і ця спроба не вдалася. Трохи згодом, після консультацій з моїй тодішнім начальником, у 2018 році перед літніми канікулами я знову звернулася до о. С. Хитрого, який тоді вже зредагував зошити з 1-ого по 6-ий клас, продовжити цю справу, оскільки потрібно було вкластися в термін друку. Так, з 2018 року я зредагувала 7-ий і 8-ий клас, а потім постала потреба 9-ого, 10-ого, 11-ого. На сьогоднішній день закінчую працювати над методичкою та зошитом під назвою «Літургійний рік».

Треба сказати, що до праці над катехитичними матеріалами були і є залучені інші люди. Секретарка Інституту Альона Білоус, яка перевіряла наявність технічних і механічних помилок перед друком, бібліотекарка Аліна Рибакова, яка дуже багато часу присвятила друкуванню літератури, отець Віктор Білоус, на той момент ректор Інституту, теж давав свою рецензію відносно якості поданого матеріалу. Тому перші зредаговані матеріали – це була колективна робота.

— Як ти пережила/досвідчила останній рік навчання – написання магістерської роботи та захист її у Люблінському Католицькому Університеті?

Останній рік навчання для мене був спокійний. Мабуть, я до нього підійшла по-філософськи. Не було переживань відносно праці, оскільки розпочала писати її завчасно. Я вкладалася в терміни. Я писала працю з катехитики, тому моїм науковим керівником в Інституті був о. С. Хитрий, а науковим керівником у Любліні – о. проф. др. габ. Мар’ян Зайонц. Я виявила бажання писати саме у нього, оскільки мені імпонував його стиль писання і його високий професійний рівень.

Захист у Любліні відбувся рік тому, в червні 2019 року. Це був хвилюючий і одночасно радісний момент. Довгоочікуваний! Атмосфера була дуже доброю, позитивною. Буквально після екзамену я знову просилася назад (посміхається).

— Ти згадувала про перспективи навчання в Люблінському Католицькому Університеті, розумію, що ці перспективи реалізувалися і ти тепер продовжуєш навчання в Польщі?

З вересня 2019 року навчаюся в Люблінському Католицькому Університеті. Я продовжую вивчати катехитику на Факультеті Богослов’я. На наступний рік мене очікує ліцензіатський іспит. На даний час займаюся пошуком матеріалів до свого майбутнього докторату, присвяченого розвитку катехизації в Кам’янець-Подільській дієцезії.Науковий керівник залишився той самий– о. проф. др. габ. Мар’ян Зайонц.

— І на останок, що би ти порадила абітурієнтам, які вагаються щодо вступу у наш богословський заклад?

По перше – не боятися. Як сказано в Біблії, страх сковує людину. Інститут, як вже неодноразово говорилося – Божа справа. А Бог ніколи не радить того, що людині не принесе добра, це ми знаємо. Тому варто, якщо відчуваєш бажання вступити до нашого навчального закладу – довіритися цьому поклику. Спробувати зробити цей крок наближення до Христа. По-друге – не порівнювати зі світськими навчальними закладами. Інститут Богословських Наук унікальний навчальний заклад. У ньому знайдеш все: духовну поживу в щоденній Євхаристії, інтелектуальну – в цікавих і насичених уроках, фізичну(!), і тут велика подяка працівникам кухні, які завжди турбуються про добробут студентів і працівників. Там знайдеш друзів, розуміння, підтримку. Спробувати познайомитись з Інститутом варто!

Дякую, Катю, за щирість та відкритість! Сподіваюся, твоє свідчення надихне інших поглиблювати свою віру, розвиватися інтелектуально і не боятися ризикувати йдучи слідом за Спасителем!

Розмовляла Катерина Лучко

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *