Історія четвертого ректора Інституту
Олег Жарук виховувався у католицькій родині. У дитинстві він майже щодня брав участь у Богослужінні, а коли його запитували, ким він хоче стати, відповідав: «священником».
Тихий, скромний, але водночас дуже наполегливий та старанний. Таким він був у дитинстві. Йому подобалося вчитися, читати книги та спостерігати за всесвітом. В 11 класі він, як і його ровесники, ганяв м’яча, ходив на дискотеки та зустрічався з дівчиною. Але думка про священство його не покидала. Одного разу він постановив, якщо не вступить до вишу за кордон, значить це знак і він стане семінаристом.
Це був 2004 рік. Багато випускників Городоцької школи з польською мовою навчання, у якій навчався юнак, тоді подали документи на вступ до Польщі. Серед них був і Олег Жарук. Він хотів здобути професію педагога або журналіста. Однак не склалося. Того року документи прийняли лише в однієї городоччанки.
Я йду до семінарії, — сказав хлопець батькам
Мати була шокована від такої звістки. Вона хотіла бавити онуків і радіти кар’єрному зросту сина, а той вирішив жити у целібаті. Батько взагалі заявив, що юнак просто хоче втекти від проблем і піти легким шляхом. Єдина бабуся підтримала онука, сказавши: «Це його життя і його шлях, тому лише йому вирішувати, якою дорогою іти».
Навчання
Роки у семінарії пролетіли швидко. Він із захопленням відвідував лекції та спілкувався з професорами. Багато читав та молився, був активним семінаристом. Під час навчання відновив видання часопису «Голос семінарії» та опікувався вихованцями будинку-інтернату.
Та все ж настав момент вагань — перед дияконськими свяченнями.
— Я тоді був молодим. Мені подобалися дівчата. Усі мої однокласники вже були одружені та мали дітей, а я ще стояв на роздоріжжі. Це мене непокоїло. Але вагання утвердили мене у рішенні, — пригадує священник.
Коли Олег став дияконом, у нього наче виросли крила. Юнак ловив на собі погляди перехожих і розумів, що тепер має бути прикладом для інших, аби не заплямувати ім’я Церкви.
Свячення
Священником городоччанин став у червні 2012 року.
Після свячень почав працювати адміністратором парафії, що у Ярмолинцях та навколишніх селах. Через три місяці став вікарієм парафії Христа Царя Всесвіту, що у Хмельницькому. Там він також продемонстрував навички журналістської діяльності та разом з парафіянами почав видавати парафіяльну газету. Пропрацювавши близько року у Хмельницькому, священника направили на навчання до Люблінського католицького університету на факультет суспільних наук. Навчаючись у Польщі, він згадав про свою любов до педагогіки та історії й вирішив писати не один, а одразу два докторати.
— Навчання у Польщі було цікавим. Не бракувала мені й душпастирської діяльності. Я допомагав священникам в одній із парафій, що була розташована неподалік Любліна. Відправляв там Літургію, сповідав людей та євангелізував, — розповідає науковець.
У травні 2016 року о. Олег вперше зайшов до Інституту Богословських Наук, що у Городку, в ролі викладача. Тоді, на запрошення проректора вишу о. Сергія Хитрого, він читав студентам лекції з Історії Церкви. Їх священник пам’ятає досі.
— Зайшовши у велику аудиторію, я побачив близько сорока студентів. Частина із них була моїми ровесниками. Спершу мені було важко зосередитися та підібрати правильні слова, однак через деякий час я опанував свої емоції та почав отримувати задоволення від роботи, — всміхається священник.
Городоччан тоді й не підозрював, що вже через два роки очолить цей освітній заклад та буде займатися не лише викладанням Історії Церкви, але й організаційними справами та пошуком джерел фінансування для Інституту.
Несподіване призначення
Провчившись ще два роки у Польщі, під час телефонної розмови з єпископом Леоном Дубравським отець Олег почув несподівану пропозицію: «Я вирішив призначити тебе ректором Інституту».
— Я як стояв, так і сів, — пригадує священник і зазначає, що не одразу погодився очолити виш. Він вважав, що є більш достойні кандидати на цю посаду. Але єпископ був іншої думки, тому вже у вересні 2018 року городоччанин став ректором Інституту Богословських Наук.
— Пам’ятаю, що я тоді проходив курси англійської мови в Ірландії. Повернувшись звідти, спакував валізи та приїхав до Городка, — розповідає історик.
Недописавши свої докторати, о. Олег почав працювати в Інституті. Спершу він вивчав історію вишу та стратегію попередника. Йому було цікаво, як працював ексректор о. Віктор Білоус, на що він звертав увагу і який мав план щодо розвитку освітнього закладу.
— Мені потрібно було оцінити весь спадок, який нам передав о. Андрій Мацьонг (співзасновник вишу). Не хотілося втратити те, що вже було зроблене до цього часу. Прагнув продовжити місію Інституту, — відмічає ректор.
Перші кроки на посаді
Уважно вивчивши документи та познайомившись зі студентами, він почав впроваджувати нововведення. Створив Студентську раду, впровадив реколекції для студентів на початок кожного академічного року, додав медитацію до ранкової молитви Навчальну програму науковець модифікував до програми Люблінського університету.
— Тепер наші студенти мають 70% богословських предметів, оскільки це богословський виш, 25% — спеціалізованих предметів та 5% — практики, якої до цього часу практично не було, — зауважує о. Олег.
Крім цього, ректор залучив нових викладачів та офіційно призначив керівників трьох спеціалізацій, а четверту — спеціалізацію сакральної музики — перетворив на першу в Україні Дієцезіальну школу.
— Спершу в Інституті існувало чотири спеціалізації. Одна з них — музично-літургійна, яка з 2014 по 2016 рік не функціонувала через брак студентів. У 2016 році музично-літургійна спеціалізація почала активно розвиватися і її назва була змінена на спеціалізацію сакральної музики. Однак багато студентів, які навчалися на даній спеціалізації, не потребували вивчення богословських предметів, а хотіли лише вдосконалити свої музичні знання. Відповідно, постала потреба у переформатуванні. Так, у 2021 році, єпископ заснував Школу сакральної музики, що діє на базі нашого вишу, але працює за власною програмою і має свого керівника, — пояснює о. Олег Жарук.
Також у 2021 році в Інституті була створена Асоціація випускників, члени якої підтримують контакт з усіма випускниками вишу та реалізовують з ними різні проєкти. І звісно, за давньою традицією, о. Олег почав видавати в Інституті журнал. Його назвав — «Immaculata», що у перекладі з латинської означає Непорочна.
— Так вийшло, що всюди, де я працював, з’являвся якийсь журнал. Інститут не став винятком, — всміхаючись, зазначає ректор. — Для мене, як історика, друковані видання є джерелом інформації, адже будь-який сайт в один момент може зникнути, а те, що надруковане на папері — залишиться.
Війна
Довелося о. Олегу організовувати й дистанційний процес навчання, адже спершу була пандемія, а потім повномасштабна війна, через яку студенти не могли приїздити на сесії. У перші місяці великої війни Інститут став прихистком для людей, які вимушено тікали з власних домівок, рятуючи свої життя.
— Я добре пам’ятаю 24 лютого. Вранці до мене зателефонував товариш і повідомив про повномасштабне вторгнення. Того ж дня ми почали приймати переселенців. Тоді ніхто не думав про навчання. Важко було зосередитися викладачам, не говорячи вже про студентів. Але з квітня ми все ж відновили навчальний процес, щоправда, дистанційно, — відмічає священник.
Також у 2022 році на базі Інституту почала функціонувати єдина в Україні Школа капеланського служіння, яка готує військових капеланів для служби у війську та у тилу.
Плани
Попри війну і складний період в історії України, о. Олег наполегливо працює над розвитком вишу — налагоджує зв’язки з партнерами, укладає угоди про співпрацю з іншими освітніми закладами та працює над оновленням самої будівлі, у якій функціонує Інститут. Священник планує там зробити сучасні аудиторії, оновити студентські кімнати та зробити ландшафт навколо будинку.
— Інститут є місцем, де формується богословська думка, тому я хочу, щоб виш став потужним центром підготовки різних спеціалістів. І щоб з часом ми почали видавати не лише журнал та катехитичні матеріали, але й наукові підручники. Також у майбутньому розглядаю можливість державної акредитації. Сьогодні цю акредитацію пройшли не всі богословські виші. Лише декілька православних академій і український католицький університет, що у Львові. Але думаю, що це питання часу і варто працювати у даному напрямку, — зазначає науковець.
Наразі Олег Жарук завершує написання своїх докторатів. І намагається знайти час для наукової діяльності. Адже, на його думку, в історії Церкви є ще багато недосліджених сторінок.
Джерело: https://horodok.city/