Журналістика не ділиться на релігійну і світську, вона ділиться на якісну і неякісну

Інтерв’ю з випускницею Інституту Богословських Наук, магістринею богослов’я та головною редакторкою інтернет-часопису CREDO.PRO Юлією Завадською.

– Пані Юліє, ви навчалися в Інституті Богословських Наук в Городку з 2000 по 2006 рік та успішно його закінчили, захистивши магістерську працю. Як ви стали журналісткою та ще й релігійною?

– Чесно кажучи, я журналістом взагалі бути не збиралася. Мене більше цікавила психологія, про журналістику я навіть не думала. Але ми з подружкою почули про цей Інститут, поїхали, подивилися, вирішили, якщо це пов’язано з релігією, то ми там будемо найрозумніші (бо ми були найкращі з катехизи у себе на парафії). «Які там проблеми його закінчити?» – подумали ми і поступили. Але коли почали вчитися, зрозуміли, що теологія – це не катехиза.

На спеціалізацію журналістики вступала, як і всі – щось нове, щось цікаве. Ми абсолютно не розуміли, що і як. Потім почали вчитися і у мене, на здивування, стало виходити. Хоча твори в школі я завжди писала добре, але твори і журналістика – це абсолютно різні речі. Тому, можна сказати, це була «випадковість», але ж ми знаємо, що не буває випадковостей у Божому плані.

— Яким було навчання в ті роки? Чи відрізнялося воно від того, що є сьогодні?

— Я вступила у 2000 р. Навчалася п’ять років і рік писала магістерську працю. Нас, студентів, навчалося дуже багато – на одному курсі спеціалізації Суспільних комунікацій було близько 20 осіб. І коли ми збиралися усіма курсами разом, нас було справді чимало. У період мого навчання викладачі приїжджали здебільшого з Польщі, наприклад, редакторка «Rzecz Pospolita» Ева Чачковська та інші. Викладали польською з перекладом.  

Навчання проходило у семінарії: хоча Інститут Релігійних Наук (таку він мав назву спочатку) вже функціонував, проте не мав власного окремого приміщення. Тоді Інститут мав афіліацію з Риму, з Латеранського Універитету, а зараз студенти отримують дипломи KUL – Люблінського Католицького Університету. Ми ж отримували дипломи написані латиною, до нас на захист приїжджали з Риму.

— Як батьки сприйняли Ваш вибір професії?

— Нормально, я ж не в монастир пішла! Взагалі я походжу з традиційної католицької сім’ї, де віра передавалася з покоління в покоління. Ми з сестрою вже молодші й не застали такого страшного СРСР, але в перших класах ще були вірші про Леніна, то ми не повинні були їх вчити, бо тримати 5 за вірш про Леніна – це було соромно! Тобто за вірш про Леніна ми отримуємо 2, бо ми католики! Батьки наші, наприклад, ходили по «лінійці ганьби», бо вони ходять до костелу. А діди взагалі пережили страшніші часи. Мій прадід був розстріляний, він був вчителем польської мови в Кам’янці–Подільському. До чого я це розповідаю? До того, що моя католицька родина не була здивована, що я йду вчитися до богословського навчального закладу. З сім’єю у мене ніколи не було жодних проблем, мені ніхто нічого не забороняв. У нас навіть не мішана родина. Я іноді жартую, що нормальні люди два рази паску їдять, а ми – один.

— Я знаю, що у вашої сім’ї цікава, хоч і трагічна, історія за часів радянського переслідування. Розкажіть про це будь ласка.

— У нас вдома в часи переслідувань була капличка, де таємно відправлялися Меси. У нас до сих пір зберігся літургійний посуд. Якось, добрих кілька років тому, ми випадково знайшли реліквії. Раніше, коли відправляли Службу Божу, то у вівтарі обов’язково мали бути за приписами реліквії. І виявилося, що у нас вдома дуже довгий час вони зберігалися. Вони просто були далеко сховані. Старші з родини повмирали, а молодші не знали про це. Якось прийшов священник, подивився й каже: «Так це ж реліквії!». І зараз вони в Кам’янці, в катедрі, вмуровані у вівтарі. А інші, можна сказати, сімейні реліквії – літургійний посуд, обруси й таке інше – у нас і досі є в домашній капличці, і там час від часу священник відправляє Службу Божу. Моя прабабця Анна допомагала священникам: коли її чоловіка, мого прадідуся, розстріляли, вона підтримувала священників, завжди пересилала їм посилки; дружила з отцем Владиславом Буковинським, зараз блаженним. У нас є вдома образок, який я теж називаю сімейною реліквією – отець Буковинський прислав з Караганди свою фотографію з підписом: «Анні Завадській, з виразами глибокої поваги і вдячності»

Багато кого в ті часи переслідували і розстрілювали. І багато хто боявся про це говорити. У нас вдома не боялися, ці розповіді переказували дітям.

– А як розпочиналася ваша журналістська кар’єра?

– На якомусь курсі нам дали завдання зробити в парафії газетку. Зі мною з Кам’янця-Подільського навчалася також Тетяна Лукащук. Ми з нею об’єдналися і зробили парафіяльну газету, яка називалася VIA. До нас приєдналися ще дівчата з парафії: Юлія Ліхачевська, Юлія Комарніцька, Оксана Попова. З часом це стало постійною газетою, яку ми випускали кілька років. Спочатку вона була парафіяльною, потім деканальною. Час від часу ми також виконували функції прес-центру при Кам’янецькому катедральному соборі: співпрацювали з пресою, готували прес-релізи, зокрема на конгресах та ін. Редактором нашої газети був о. Павло Гончарук, теперішній єпископ Харківський. Таким був початок.

– Чи легко було знайти роботу за дипломом ІБН? Де ви працювали після закінчення Інституту?

– Після закінчення Інституту я пішла працювати в Кам’янець-Подільську пресу. Я просто подивилася, які у нас є газети, і вирішила дзвонити в усі по черзі. У першій же газеті мені сказали прийти на співбесіду. Я прийшла і шеф-редактор захотів подивитися мій диплом, адже я тільки закінчила Інститут і у мене ще не було досвіду. І от він дивиться мій диплом з якогось незрозумілого Інституту, латиною… Але на роботу він мене взяв.

Потім була обласна газета, а пізніше я працювала редактором глянцевого журналу, який називався «Личное время». Із релігійною пресою я тоді не дуже хотіла мати справу, бо ми всі вже були зайняті на офіційних роботах. Парафіяльна газетка займала дуже багато часу, а робили ми її на волонтерських засадах. Це було важко і ми, врешті, припинили цю діяльність.

Коли я працювала в розважальному журналі, у Кам’янці-Подільському заснували міжконфесійну Хресну Дорогу. Тоді це було вперше в Україні. Мене попросили написати матеріал для РІСУ. Так сталося, що після цього я стала їхнім кореспондентом із Кам’янця-Подільського й таким чином поступово повернулася в релігійну журналістику. Я працювала в РІСУ і одночасно в глянці.

Потім ми разом із о. Миколою Мишовським почали робити CREDO. Точніше, не почали, а відновили видання, адже CREDO було започатковане ще на початку 1990 років. Я ще деякий час пробувала працювати на кілька фронтів (у той час працювала редакторкою міського сайту), а потім перейшла остаточно в CREDO і з того часу там працюю. Спочатку заступником головного редактора, а минулого року єпископ Леон Дубравський своїм декретом призначив мене головним редактором сайту. Отець Микола Мишовський – директор CREDO. Зараз ми у Вінниці переїхали в нову редакцію, і тепер CREDO займатиметься не лише сайтом, але також у планах – ширша медійна діяльність.

– З ким і як ви починали CREDO?

– У Кам’янці-Подільському, крім мене, це були Юлія Комарніцька (вона зараз у Польщі), Оксана Попова (а вона зараз в Італії) – ми утрьох робили VIA – і отець Микола Мишовський (нинішній директор CREDO), який тоді вчився в Польщі. Потім отця викликали в Кам’янець-Подільський і запропонували займатися дієцезіальними медіа. Він звернувся до нас. Деякий час ми йому допомагали на волонтерських засадах.

Я в цей час уже працювала на кам’янецькому міському сайті й одночасно ми робили журнал CREDO разом з о. Миколою. Коли він повернувся з Польщі, то сказав, що треба робити більш професійну редакцію. Паперовий журнал CREDO (випуск якого вже припинено) і сайт CREDO.pro ми починали втрьох: він, я і Олена Качуровська (теж, до речі, випускниця нашого Інституту). Ми тоді всі робили все: писали, фотографували, редагували, перекладали. Спочатку це був журнал, тепер сайт. У нас уже є відео, студія і роботи, здається, з кожним днем все більше.

– Коли ви працювали у світських ЗМІ, чи впливала католицька, богословська освіта на роботу, на стосунки? І якщо впливала, то як?

– Якщо є католик у колективі, то ясно, що на наше Різдво всі їдять кутю, на нашу Пасху всі їдять паску і крашанки.

Не було проблем із тим, що я католичка. Я ходила на всі відповідальні заходи: брифінги, прес-конференції. Виявилося, що я добре розбираюся в журналістиці.

Коли були свячення єпископа Яна Нємца, я сказала на роботі: «Слухайте, у нас мають бути єпископські свячення. Це стародавній обряд: священник лежатиме на землі хрестом, а всі у цей час будуть молитися; потім його урочисто рукоположать і він стане єпископом». Редакторка тоді сказала, що про це треба терміново написати. Я написала; цей матеріал був на першій шпальті як ексклюзив. Вони сприймали інформацію про Католицьку Церкву як щось особливе, ексклюзивне.

– Ви зараз викладаєте в Інституті, в якому колись навчалися. Чи відрізняються сьогоднішні студенти від часів вашого навчання?

– Сьогодні студентів набагато менше. Нас було більше. Зрозуміло, що зараз вчиться інше покоління. Мені дуже подобається, коли саме на журналістику приходять люди, які мають критичне мислення. Якщо воно не дуже вироблене, то ми пробуємо його виробляти за допомогою різних вправ. Але мені подобається, коли не до кінця довірливий погляд, багато запитань, перевірка фактів. Адже буває так, що в богословський інститут приходять люди, які звикли до послуху. Але якщо люди, які навчаються на журналістиці, мають багато запитань і володіють критичним мисленням, то, я думаю, це будуть хороші журналісти, адже це дуже важливо.

— Це ви так підтримуєте гасло CREDO «Думати не боляче»? Як воно виникло, до речі?

— Автор цього гасла – отець Микола Мишовський. Спочатку, коли CREDO тільки починало свою діяльність, гасло було трохи інше. На основі документів Церкви (енцикліки Йоана Павла ІІ «Fides et ratio») гасло звучало як «Думати, щоб знати, знати, щоб вірити». Сьогоднішнє гасло – це інтерпретація першого. Над ним довго думали як зробити, щоб воно, з одного боку зацікавлювало, а з іншого – викликало якусь реакцію, не залишало людей байдужими. Сьогодні, скільки разів я б не йшла у футболці з написом «Думати не боляче», мене зупиняють і кажуть: «Та ну, боляче!». Це прикмета доброго гасла – коли воно не залишає людей байдужими, навіть якщо хочеться його заперечувати.

– Скільки з тих, хто закінчив факультет Суспільних комунікацій в ІБН, працює в журналістиці, зокрема, в релігійній?

– Я знаю небагатьох: Олена Качуровська, Світлана Бабинська, Надія Шестопал, Алла Собко. Нас тоді дуже багато поступало і дуже мало закінчило. Насправді працює за цим фахом малий відсоток людей. Ті, хто навчається в Інституті, знають, що це не жарти; «хі-хі, ха-ха» закінчується, коли треба здавати, наприклад, метафізику. Тоді починаєш розуміти, про що йдеться. Також починаєш розуміти що з християнською журналістикою можна щось пробувати робити в парафії. Але нас вчили: якщо працюєш в християнській журналістиці, то все має бути зроблено якнайкраще. Інколи декому здається: ну той що, хай люди погані пісні слухають серцем, а не вухами; погані тексти читають серцем і тому подібне. Але якщо хтось вже вчиться на релігійного журналіста і пробував щось робити в цій галузі, то знає, що християнська журналістика не повинна бути гіршою за іншу журналістику.

Я працювала в політичній, розважальній, просто районній, міській пресі й у мене ніколи не було проблеми, що я знаю щось гірше. Я дуже часто знала краще за інших. І дуже швидко ставала, наприклад, заступником редактора, тому що Інститут дав мені хорошу базу. Нас не вчили писати так, як інколи можна прочитати в релігійних медіа на кшталт: «всі були втомлені й щасливі», «над нами літали ангели», «благословенна урочистість» і тому подібне. Журналістика це журналістика – я завжди про це кажу на лекціях чи курсах, – вона не ділиться на релігійну і світську, вона ділиться на якісну і неякісну.

– Ви написали в співавторстві книжку «Церква і медіа», якою студенти спеціальності «Суспільні комунікації» сьогодні користуються як підручником. Як вона виникла?

– Коли я ще працювала в РІСУ, то ми проводили курси «Піар для Церков та релігійних організацій» (пізніше ми змінили назву на «Комунікації для Церков та релігійних організацій»). Ми проводили його навіть у Донецьку українською мовою для протестантів; хотіли перекласти на російську, але замовники самі попросили українською. Також цей курс ми зробили у семінарії (тоді ректором був о. В’ячеслав Ґрумницький) для семінаристів та священиків нашої дієцезії. Навіть єпископ Леон Дубравський брав у них участь. Один із тренінгів був про те, як відповідати на гострі запитання в ситуації, коли журналіст до тебе підбігає і починає закидати незручними запитаннями. Потім на основі цього курсу ми написали книжку «Церква і медіа»; вона актуальна на всі часи. Видала цю книжку РІСУ, хоча, коли ми її писали, то вже працювали в інших місцях. Але курси «Комунікації для Церков та релігійних організацій» починала РІСУ, і ми, всі четверо авторів: Світлана Бабинська, Мар’яна Карапінка, Олена Кулигіна та я – ці курси розпрацьовували, проводили, а потім писали книжку.

– Що, на вашу думку, найважливіше для християнського журналіста?

– Для християнського журналіста дуже важливо бути добрим християнином і добрим журналістом. Одне не замінить іншого. Якщо я добрий і побожний християнин, але поганий журналіст, то я не добрий християнський журналіст. І якщо я хороший журналіст, але безпринципний, то я не добрий християнський журналіст. А також християнський журналіст має добре знати що таке журналістика і що таке християнство. Для журналіста найважливіше – це постійно вправлятися. Важливо навчитися, зрозуміти суть, а потім постійно: писати – виправляти, писати – виправляти; вчитися, писати і виправляти. Якщо це радіо чи телебачення – говорити, записувати себе, дивитися, говорити, записувати… Головне, спочатку зрозуміти теорію, почути її, не образитися на неї, не думати, що «я такий ідеальний», «краще за всіх знаю», «а це редактор поганий». Зрозуміти, як повинно бути, і працювати над собою.

Наступне, як я вже казала, журналістика має бути якісна. У ній є різні напрямки: є спортивна, є релігійна, є розважальна, є політична, тощо. Треба знати ремесло, а тоді вже заглибитися в тему. Тому, на мою думку, городоцький ІБН для релігійної журналістики – найкращий навчальний заклад. Адже там 80% теології, 20% журналістики; а 20% журналістики достатньо для того, щоб навчитися ремесла. В Україні, щоправда, проблема з тим, що журналісти роблять всі і все. Але саме Інститут навчив мене і тих, хто вчився зі мною (бо я знаю, що вони завжди були на своїх роботах найкращими), працювати якнайкраще. Знаю також людей, які навчалися в ІБН і, одночасно, ще в якомусь інституті. Вони розповідали, що у нас в Інституті дають набагато більше знань. 20%, які ми отримали, – це навчання ремеслу: як писати новину, як репортаж, як інтерв’ю та інше. А 80% теології – це заглиблення в тему.

Для журналіста важливо вміти писати про складні речі простими словами. А для цього треба розуміти, про що ти пишеш. Адже якщо ти не розумієш, то будеш просто повторювати складні слова; а якщо розумієш, тоді можеш пояснити. І саме таким має бути журналіст. Як читаємо в документах Церкви, наприклад, у відомій пастирській Інструкції «Communio et Progressio», Ісуса названо найкращим, Досконалим Комунікатором. Він прийшов з Неба до нас, на землю, спустився до нас, став таким, як ми. І Він вчить нас тому, що комунікація має бути горизонтальною – Він, як Людина, передавав Об’явлення від Бога людям. Це приклад для наслідування журналістам: ми маємо вміти найглибші речі пояснювати тим, хто цього не розуміє. Тому спочатку треба навчитися добре писати, а тоді вже обирати собі тему. Я вважаю, що саме наш Інститут Богословських Наук в Городку – це ідеальний заклад, який може випускати добрих релігійних журналістів. Але закінчивши цей Інститут, не обов’язково бути релігійним журналістом; ти просто вмієш бути журналістом. Не проблема писати, наприклад, про політику, але спочатку треба заглибитися в тему, щоб зрозуміти, про що писати і пояснювати. Тому, якщо захочеш бути іншим журналістом, нерелігійним, то можеш ним бути.

— Чи, на вашу думку, сьогоднішня ситуація з коронавірусом якось вплине на ЗМІ, християнські зокрема?

— Як ми побачили в CREDO, на початку епідемії коронавірусу вона вже впливала – у нас сайт не витримував: 500 людей в одну секунду. Ми бачимо в інтернеті вже навіть тих людей, які постійно казали на всіх проповідях: «Повиключайте телефони, телевізори, не слухайте і не дивіться, бо це все від злого». Мені здається, що ми розуміємо: медіа – це просто інструмент, і те, як ми його використаємо, залежить від нас. Медіа, як ніж: ним можна вбити або порізати хліб. Через медіа можна створити спільноту – ясно, що вона не замінить живого спілкування, але при неможливості фізичного контакту віртуальні спільноти дуже важливі, трансляції Святої Меси дуже важливі. Про це видає документи і Ватикан, і наша Конференція єпископів про це говорить. Нам дуже пощастило жити в той час, коли ми можемо хоча б так брати участь у церковному житті, хоча б так слухати проповідь, приймати духовне причастя, хоча б так Хресну дорогу проходити. Особливо це важливо для тих людей, які живуть самі. Бо сім’я все одно може зібратися разом, помолитися розарій, а людина самотня може приєднатися до спільної молитви лише за допомогою засобів суспільної комунікації. Звісно, трансляція не замінить живої Служби Божої, зрозуміло, що треба йти на Святу Месу. Дехто каже: «Люди звикнуть до Меси онлайн і не будуть потім ходити до храму». Ще й як будуть! Тому що люди дуже сумують за цим – за Божою Службою, за храмом, за священниками, за спільнотою. А ці канали залишаться і, можливо, священники будуть далі через них комунікувати.

Взагалі я, в позитивному значенні, дивуюся мудрості нашої Церкви, тому що сьогоднішній світ, особливо ліберальний, інколи показує Церкву як відсталу інституцію, говорить про «темне Середньовіччя», про те, що Церква і віра – це мракобісся, а от сучасна людина – вона розумна. Але якщо взяти історію Церкви, почитати документи, якщо подивитися на вплив Церкви на історію людства, то ми побачимо, що Західну Європу, Західну цивілізацію побудувала Католицька Церква. Ми б не мали всіх тих стародавніх творів, якби їх не переписували монахи. Якщо говорити про науку, то теж дуже величезну лепту внесла саме Католицька Церква. Якщо говорити про культуру і мистецтво, то достатньо подивитися на храми, які збереглися. Тому Церква не відстала, Церква дуже часто наперед говорить те, до чого потім світське суспільство додумується. Так було і так є. І наше завдання як релігійних журналістів – людям про це розказати!

Довгальова Олена, студентка ІІІ курсу

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *