Він після трагічної смерті о. Андрія Мацьонга перейняв обов’язки ректора, спочатку як виконувач, а за рік – як ректор. Він був найближчим співпрацівником першого ректора і добре знав його. Сьогодні наша розмова з другим ректором Інституту – отцем Владиславом Зарічним.
Слава Ісусу Христу! Отче, ми знаємо, що Ви активно працювали в Інституті до періоду Вашого ректорства. Розкажіть, будь ласка, як розпочалася ваша співпраця з о. Андрієм Мацьонгом?
— Ми познайомилися в 1994 році в Летичеві, де він був вікарієм, а я проходив практику. Восени, того ж року, він прийшов викладати в семінарію, а я повернувся з практики на навчання. Його перша лекція для семінаристів та професорів відбулася під час інавгурації в 1994/1995 академічному році. Отець Андрій представив Катехизм Католицької Церкви, який був виданий на той час лише французькою мовою. У 1995 р. він організував формаційну зустріч для міністрантів в м. Косів Івано-Франківської області, на яку запросив мене та ще кількох семінаристів, щоб допомогти йому. Окрім ведення групи, отець доручив мені також організаційні справи. Після цієї поїздки я наче здав іспит довіри перед о. Андрієм і ми почали більше спілкуватися. Отець долучав мене та інших семінаристів до допомоги під час катехитичних курсів, які тоді відбувалися в приміщенні семінарії під час літніх канікул. Ці курси започаткував єпископ Ян Ольшанський ще у січні 1992 року, тому пізніше передав керувати ними о. Андрію. Спочатку вони тривали лише один місяць влітку, зазвичай у липні, а також протягом року у вихідні, потім отець Мацьонг розширив програму на три роки. Я із семінаристами (Олександр Гурський, Григорій Семенков, Борис Хілько та інші) допомагали отцю писати та редагувати катехизи, які увійшли у програму катехизації для всієї України. Окрім того, я відповідав за поселення студентів та приготування Літургії. Згодом, будучи дияконом, викладав деякі частини катехитики (наприклад, історія катехизи). Після своїх свячень (24.06.2001 р.) я продовжив викладати, приїзджаючи з Хмельницького, де був вікарієм. У 2000 році, з ініціативи о. Андрія, я отримав направлення від єпископа на навчання до Люблінського Католицького Університету на факультет богослов’я (Інститут пасторального богослов’я і катехитики). Під час канікул я продовжував викладати вже в Інституті. Отець часто приїжджав до Любліна і там ми завжди зустрічалися і мали різні розмови про Інститут. Після закінчення навчання о. Андрій попросив єпископа призначити мене на парафію поблизу Городка, щоб я міг йому допомагати. Мене призначили настоятелем парафії св. Йосипа в м. Городок (мікрорайон Мархлівка). Коли о. Андрій виїзджав до Польщі, я займався його справами, дорученими мені, і навіть мав право підпису і печатку Інституту.
Ви були близьким помічником о. Андрія. Яким він був ректором і чим запам’ятався Вам найбільше?
— Найбільше запам’ятався відкритістю. У спілкуванні з ним не відчувалося якогось бар’єру: студент – ректор. Це людина, яка вміла бути на рівні з усіма. Хоча, водночас о. Андрій мав свою твердість і вимогливість. Він давав студентам можливість виправитися, не був категоричним. Давав шанс, щоб людина повернулася, ніколи не перекреслював її. Старався з усіма розмовляти, мав індивідуальний підхід до кожного. Був сповідником усіх студентів і знав їхні ситуації. Інколи в мене було переконання, що певним студентам варто припинити навчання в Інституті, але о. Андрій цього не робив, бо знав конкретніше ситуацію, в якій людина перебувала.
Отче Владиславе, після раптової смерті о. Андрія Мацьонга, Ви стали ректором цього навчального закладу. Розкажіть більше про цей період.
— Я ніколи не планував бути ректором, це однозначно. По-перше, це була трагічна смерть. Ніхто не очікував, що так може статися і доведеться щось змінювати в Інституті. Після звістки про аварію була надія, що все-таки він виживе. І я взагалі не думав, що навіть після його смерті буду пов’язаний з Інститутом. Я розумів, що є священики з семінарії, які були більш досвідчені для посади ректора. Неможливо було закрити Інститут, хоча такий варіант теж розглядали. І от, коли мені запропонували бути ректором, домовленість була така, що я рік буду виконувачем обов’язків, поки хтось зі священиків, які навчалися в Римі, не повернеться. Але через рік єпископ мене викликав і сказав, що треба бути ректором, не поєднувати з працею в парафії, а бути лише в Інституті. Єпископ аргументував це тим, що я знаю більше, був близько о. Андрія в цей переломний час для навчального закладу, і що я найбільше підходжу на цю посаду. Але не все було так просто, бо о. Андрій мав свої плани, цілісне бачення, знав, як Інститут має розвиватися. Людина, яка веде від самого початку, добре знає, що вона хоче. А мені ніхто не передавав обов’язків чи документів, і це означало, що потрібно було самому розбиратися. Наприклад, мала бути сесія, невідомо було, хто точно матиме лекції, оскільки викладачі не дали остаточної відповіді, тому виникало багато питань. Інколи о. Андрій один предмет ділив на три частини, наприклад детальну катехитику, відокремлюючи сімейну катехитику. Я до сьогоднішнього дня не розумію, як він це впорядковував.
З чим було найважче впоратися на початку Вашого призначення?
— Найважче було розпочати, щоб це велике колесо почало крутитися. О. Андрій мав якусь частину заплановану, конкретні дати сесій, але все зі знаками питання. А це означало, що до кінця немає впевненості чи зможе цей викладач приїхати. Далі був хаос із заліковими, бо за о. Андрія всі іспити були письмові, а часто екзаменаційні листи губилися і відповідно оцінки теж пропадали. З нового 2007-2008 навчального року я впровадив, щоб всі екзамени були усні. Замовив нові залікові книжки, працівникам дав завдання знайти і впорядкувати всі оцінки, щоб були і в заліковій, і в екзаменаційному протоколі. Так само особові справи були невпорядковані, документи на кожного студента були лише скріплені і кожен міг їх відкрити і прочитати особисту інформацію студента. Потрібно було на кожного завести папки з особовими справами. Восени 2007 року був захист магістерських праць, приїжджала комісія з Риму.
Чи змінилися Ваші відносини зі студентами після того, як, окрім викладача, Ви стали для них ректором?
— Ні, не змінилися. Просто дещо інша позиція викладача, ніж позиція ректора. Я вважаю, що у мене зі студентами не було якогось бар’єру. Окрім навчання, почалися вимоги щодо дисципліни. Спілкуватися можемо завжди, але навчання є навчання. Були особи, які за о. Андрія пішли з Інституту, а потім під час мого служіння повернулися, бо я їм знову давав шанс. І в результаті деякі навіть захистили магістерські праці, хоча здавалося це неможливим. З часом вони зрозуміли, чому о. Андрій їм давав час подумати і поверталися, щоб закінчити навчання. Мені здається, вони робили все можливе, щоб в його пам’ять завершити навчання в цьому Інституті.
У період Вашого служіння в Інституті закінчилася афіляція від Папського Латеранського Університету в Римі. Скільки часу і як Ви вирішували питання нової афіляції?
— Останній магістерський екзамен від Папського Латеранського Університету відбувся у 2009 році. А вже наступного року керівництво вищезгаданого Університету представило такі умови, які нам не підходили. Йшлося про те, щоб кожна спеціалізація мала свою бібліотеку, була змінена наукова база, впроваджена болонська система і т. д. Однак, основним мотивом не продовжувати афіліацію було питання нострифікації диплому. На той час між Україною та Італією не було угоди про визнання документів про освіту. А до того ж, це університет не державний, лише церковний. Випускники зверталися до мене з претензіями, що вони марно вчилися в нас, бо не можуть нічого з дипломом зробити. Тому в 2010 і в 2011 році захистів не було.
Ви відразу звернулися до Люблінського Католицького Університету чи були спроби налагодити співпрацю з іншими навчальними закладами?
— Відразу вибрав Люблін, бо сам там навчався. Я знав багатьох викладачів і працівників секретаріату, які дуже мені допомогли. Також було Боже Провидіння в цій справі, бо влітку до нас в Інститут приїхала на екскурсію група з Польщі, серед якої був Міністр освіти Польщі. Під час екскурсії я, між іншим, розповів про нашу проблему, і що хочемо підписати афіляцію. Міністр запитав, куди плануємо звертатися. Я відповів, що до Люблінського Католицького Університету. Він мені залишив свою візитку і сказав звертатися, якщо будуть якісь труднощі. Під час розмови з тодішнім деканом факультету богослов’я ЛКУ о. Мирославом Каліновським і продеканом о. Мареком Хмєлєвським виникла проблема, як вирішити питання афіляції. Адже вони ствердили, що знають як зробити афіліацію семінарії, але як інституту – ні, оскільки ми перші, хто звернувся до них з таким проханням. Я залишив їм візитку міністра і вони вирішували з ним цю справу. І вже після того, як вони дослідили це питання згідно з польським і міжнародним правом, було вирішено підписати трьохсторонній договір про співпрацю між Кам’янець-Подільською дієцезією, Інститутом Богословських Наук і Люблінським Католицьким Університетом. Ми впорядкували свою програму навчання відповідно до умов Люблінського Університету, підготували потрібні документи. Освітній договір про співпрацю ми підписали 22 лютого 2012 року в Університеті в Любліні, а 2 липня 2012 р. відбувся магістерський екзамен, який проходив в Інституті в Городку. З Любліна приїхала комісія на чолі з продеканом о. Мареком Хмєлєвським.
На яких умовах була підписана угода між ІБН та ЛКУ і як це вплинуло на навчання?
— Згідно з підписаним договором наші студенти 4 роки мали навчатися відповідно до затвердженої програми навчання в Городку, а на п’ятий рік – подати пакет документів для прийняття на дев’ятий і десятий семестр в ЛКУ. Окрім того, студент мав представити тему магістерської праці з вибраної дисципліни богослов’я і вже потім йому призначали наукового керівника. Магістерський екзамен і захист наукововї роботи повинен відбуватися в Любліні. Після захисту студенти почали отримувати диплом магістра богослов’я від ЛКУ та диплом ІБН. Диплом ЛКУ випускники можуть нострифікувати в міністерстві освіти в Україні.
Підписання освітнього договору з ЛКУ позначилося на функціонуванні Інституту в цілому?
— В загальному нічого не змінилося. Студенти 4 роки навчалися незалежно від ЛКУ. Викладацький склад залишився таким же. Лише керівниками наукових праць мали бути викладачі з Любліна.
Розкажіть, будь ласка, про найкращі моменти Вашого ректорства, ті, які найбільше запам’яталися (зі студентами, працівниками, викладачами).
— Усе добре пам’ятаю. Найбільше – це святкування днів народження, спільні приготування до Різдва і Великодніх свят, коли разом з колективом робили вертеп. Солідарність в колективі, між студентами та працівниками, студентами та викладачами.
Ви були настоятелем, потім ректором, а зараз знову працюєте настоятелем. Як Ви порівнюєте цих два служіння?
— В Інституті служіння базувалося на науковій праці, пильнував чи все згідно з правом. Приходив час, коли ти відпрацював і у відповідний час ти вільний. А в парафії, можна сказати, ти працюєш цілодобово. Інша сфера діяльності, інша праця, інше служіння. Чи одне одному допомагає? Звісно. Був час, коли можна було набути іншого, наукового досвіду – більше читав, більше уроків, було більше часу на пізнавання. Парафія не дає стільки можливостей.
Якщо описати Інститут (заклад в цілому або діяльність) одним реченням, то яким?
— Альма-Матер, яка є потрібна дієцезії.
Дякую Вам за це інтерв’ю і за Ваше служіння в Інституті!
Біографічна довідка
О. Владислав Зарічний народився 29 квітня 1974 року в с. Кам’янка, неподалік Сатанова. Навчався у Вищій Духовній Семінарії Святого Духа в м. Городок. 24 червня 2001 року був висвячений на священника єп. Яном Ольшанським. Виконував своє служіння як вікарний священник у м. Хмельницький та м. Хмільник. У 2000-2002 роках навчався у Люблінському Католицькому Університеті на факультеті богослов’я (Інститут пасторального богослов’я і катехитики). Настоятель у парафії св. Йосифа у м. Городку у 2002-2008 роках і 2012-2019 роках. У 2007 році, після смерті о. Андрія Мацьонга, спочатку був призначений виконувачем обов’язків ректора Інституту Богословських Наук, а у 2008-2012 роках був його ректором. У 2019 році призначений настоятелем парафії Матері Божої Ченстоховської у смт. Чемерівці.
Альона Білоус
Президентка Асоціації Випускників ІБН та секретар Інституту.
Стаття була надрукована в часописі Immaculata №2.